Жінки засуджували нову дружину сина, аж поки наступного дня не побачили її зовсім з іншого боку

Катерина Савівна на такі слова тільки усміхалася. Вона вже давно не помічала рубця раніше, ніж саму Софію. У невістці було тепло, яке не виставляють напоказ, але поруч із яким легше дихати. Вона не відмовляла людям, зі старими говорила лагідно, до чоловіка ставилася ніжно, а до свекрухи — з повагою без солодкої удаваності. Остап же селищних пересудів ніби й не чув. Йому жити було не з чужими язиками, а з жінкою, яку він обрав серцем.

Біда прийшла посеред звичайного дня, коли ніхто не чекає біди. Неподалік від медпункту спалахнула стара лазня. Сухі дошки зайнялися швидко, дим повалив густий, гіркий, від нього різало очі й перехоплювало подих. Люди збігалися зусібіч, але спершу стояли розгублено, охкали, махали руками, кричали одне одному різне й не робили головного. Хтось кликав по воду, хтось біг по відра, хтось уже просив викликати пожежників.

— Там, здається, дитина! — раптом прорізався чийсь голос.

— Батьки вискочили, а малу не знайшли! — підхопили в натовпі.

Уляна теж прибігла й одразу знайшла слова для осуду:

— Самі вибралися, а дитину кинули! Що ж це за батьки такі!

Софія почула про дитину — і в ній ніби щось вимкнуло весь шум довкола. Вона відтиснула людей від входу, затулила рот і ніс рукавом і кинулася всередину. Натовп ахнув. Їй кричали, щоб не лізла, що стеля може впасти, що треба чекати допомоги. Хтось показував, у якому кутку, можливо, була дівчинка.

Минуло, мабуть, хвилина, але для Катерини Савівни, яка прибігла слідом за всіма, вона розтяглася до нестерпності. Дим клубочився в дверях, усередині тріщало дерево, й жінка стиснула руки на грудях так сильно, що пальці побіліли. Вона хотіла крикнути Софії, та голос не піднявся. А потім із чорного прорізу виринула невістка, притискаючи до себе маленьку дівчинку. Софія кашляла, хиталася, але дитину не випускала. Ледве вони відбігли, усередині з гуркотом осіла балка, і полум’я рвонуло вгору…