Жодна з медсестер не могла знайти до нього підхід, але проста жінка несподівано змінила все

Ця фраза прозвучала тихо, майже втомлено, і від того стала тривожнішою за будь-яку пряму загрозу. Марта хотіла спитати, що саме сталося з тими, хто говорив так раніше, але машина вже під’їжджала до високих воріт. За ними здіймалася білокам’яна резиденція — величезна, строга, з арками, вежами, терасами та внутрішніми галереями. Вона стояла посеред випаленого сонцем простору так, ніби була не домом, а чиєюсь волею, застиглою в камені. Ворота розійшлися плавно, без звуку, і автомобіль в’їхав у двір, де мармур відбивав світло, а вода у фонтанах здавалася неможливою розкішшю серед спеки.

Про господаря цього дому говорили майже пошепки. Пан Дем’ян Гордейчук був людиною, про стан якої ходили легенди. Йому належали готелі, кораблі, землі, компанії, зв’язки й зобов’язання, переплетені з долями багатьох людей. Та багатство вже давно перестало бути головним приводом для розмов. Частіше згадували його хворобу. Напади болю, важке дихання, раптова слабкість, безсонні ночі, холодний піт, спалахи люті, від яких кам’яніли навіть охоронці, з’являлися й зникали без ясної причини. Найкращі фахівці, яких запрошували з різних місць, залишали по собі довгі висновки й жодної відповіді, здатної щось змінити.

За останні пів року з резиденції поїхали шість доглядальниць. Не спокійно завершили договір, не попросили замінити їх на інших, не послалися на сімейні обставини. Вони саме їхали — надто швидко, надто бліді, ніби з кімнат господаря виходили не жінки в білій формі, а люди, що повернулися з місця, де не можна дихати. Кожній обіцяли велику виплату, кожна сподівалася витримати бодай місяць, і кожна зрештою відмовлялася від грошей, повторюючи майже одне й те саме: залишатися поруч із ним неможливо.

В агентстві спочатку ставилися до цього простіше. Багаті пацієнти бувають примхливі, будинки з таємницями породжують чутки, а історії про прокляття завжди ростуть там, де є зачинені двері й гроші. Та згодом жарти обірвалися. Надто схожими були обличчя тих, хто повертався з резиденції. Надто однаково тремтіли пальці в жінок, які ще недавно вважалися досвідченими й незворушними.

Остання доглядальниця залишала дім уночі. У коридорі стояв важкий запах ліків, пряної смоли й страху. Жінка знімала медичний халат повільно, ніби тканина тримала її за плечі. На тонкому ланцюжку в неї висів маленький знак, і вона стискала його так міцно, що пальці побіліли.

— Я туди більше не зайду, — прошепотіла вона. — Що б мені не обіцяли. Не зайду.

Мирослава стояла навпроти неї, пряма й стримана. Обличчя її лишалося спокійним, але тіні під очима видавали довгі безсонні ночі.

— Вас ніхто не тримає, — відповіла вона. — Але кожен відхід лишає по собі слід.

Коли двері за жінкою зачинилися, резиденція знову занурилася в глуху тишу. Нічний вітер ворушив дерева за вікнами, і в цьому шелесті ніби чулося попередження. Мирослава ще довго стояла посеред коридору, потім підняла очі до темної стелі й промовила майже беззвучно:

— Пане, нам доведеться шукати нову доглядальницю.

Із глибини кімнати долинув низький, зірваний голос:

— Останню. Більше нікого.

Тепер цією останньою була Марта.

Її провели через довгі зали, де світло люстр відбивалося в блискучих підлогах, а кожен крок віддавався м’яким луною. На стінах висіли портрети одного чоловіка. На ранніх полотнах він здавався втіленням сили: прямий стан, смагляве обличчя, гордий розворот плечей, погляд людини, звиклої не просити, а вирішувати. На пізніших портретах риси ставали жорсткішими, обличчя — сухішим, погляд — темнішим, ніби хвороба не просто забирала роки, а повільно витягала з нього живе світло.

— Це він? — спитала Марта, зупинившись біля великого портрета.

— Так. Пан Дем’ян Гордейчук.

— Скільки йому років?

— Близько сорока. Але в тяжкі дні він виглядає так, ніби прожив удвічі більше.

Десь у глибині дому пролунав глухий удар. Мирослава ледь помітно здригнулася, але відразу випросталася.

— Вам треба до нього. Він знає, що ви приїхали.

Марта глибоко вдихнула. Вона звикла входити в палати, де пахло болем, страхом, кров’ю, ліками, надією. Та цей коридор був іншим. Тут усе було надто тихо, надто вичищено, надто дорого, і саме ця бездоганність тиснула сильніше за безлад. Коли важкі різьблені двері розчинилися, з напівтемряви кімнати пролунав низький голос:

— Перевіримо, чи виявитеся ви міцнішою за попередніх…