Жодна з медсестер не могла знайти до нього підхід, але проста жінка несподівано змінила все

Він сидів у кріслі біля каміна, хоч за вікнами стояла спека. На ньому був світлий домашній халат, темне волосся лежало недбало, обличчя здавалося нерухомим від утоми. Але очі — світло-карі, глибокі, неспокійні — зустріли Марту так різко, що вона на мить відчула, ніби повітря в кімнаті стало густішим.

— Ви нова? — спитав він.

— Так. Доктор Марта Савчук.

— Доктор, — повторив він із кривою усмішкою. — Усі доктори починають однаково. З упевненості, що зможуть допомогти. Потім їхні речі поспіхом несуть до машини.

— Я не люблю йти, не закінчивши роботу.

Дем’ян підвівся повільно. Він виявився вищим, ніж вона думала. Навіть слабкість, помітна в рухах, не стирала тієї владності, яку деякі люди носять без зусиль. Він дивився не з цікавістю, а з викликом, ніби давно вирішив, що будь-хто поруч рано чи пізно відступить.

— Ваші документи перевірили. Перші тридцять днів вважаються випробувальними. Якщо витримаєте, договір почне діяти повністю.

— Мене це влаштовує.

— І ви не боїтеся?

Марта ледь помітно знизала плечима.

— Боюся. Але листи про борг за квартиру лякають мене регулярніше, ніж незнайомий пацієнт у дорогому халаті.

У його обличчі на мить щось змінилося. Не усмішка ще, але тінь несподіваного інтересу.

— Принаймні ви чесні.

Він відвернувся, ніби розмова вичерпала себе.

— Мирослава покаже вам медичний блок. На сьогодні все.

Марта вийшла з відчуттям, ніби за її спиною пронісся гарячий потік повітря. Лише в коридорі вона зрозуміла, що весь цей час тримала пальці стиснутими, як після складної процедури.

Кімната, відведена їй, була більшою за всю її квартиру. Широке ліжко, білий камінь, м’які килими, вікна в сад, де густішали апельсинові дерева. На столику лежала папка з правилами. Марта відкрила її й майже одразу тихо всміхнулася. Не входити до пана без виклику. Не ставити особистих запитань. Не обговорювати стан пацієнта з персоналом. Не дивитися прямо в очі, якщо він не звернувся першим. Не виходити за межі дозволених зон резиденції.

Ці пункти більше скидалися не на медичний протокол, а на інструкцію для людини, яка випадково опинилася при старовинному дворі. Марта закрила папку, та тривога не зникла. За безглуздістю правил проступало інше: якщо шість досвідчених жінок поїхали звідси майже бігом, значить, справа була не лише в примхах багатого хворого.

Уночі вона довго лежала без сну. За вікнами шелестіли пальми, десь у саду дзвеніли комахи, величезний дім жив своїм нічним тілом: рідкісними кроками, далеким клацанням дверей, слабким гулом вентиляції. Потім з іншого крила долинув стогін. Стиснений, рваний, такий, яким кричить людина, з останніх сил намагаючись не кричати.

Марта різко сіла. Серце вдарило в груди. Вона знала, хто це. Кілька хвилин вона сиділа нерухомо, потім підвелася, дійшла до дверей і завмерла, тримаючи в руці стетоскоп. Правила забороняли йти без виклику. Але все, чого її вчили роки роботи, вимагало порушити цю заборону.

Вона не пішла. Залишилася біля дверей, слухаючи чужий біль крізь стіни. І вперше за весь час подумала не про гроші, не про договір і не про те, що може статися з її квартирою. Там, в іншому крилі, мучився не грізний господар дому, не людина з чуток і не багатий самодур. Там був хворий, якому боліло так глибоко, що тіло вже не справлялося.

Уранці Мирослава відвела її в медичний блок. Приміщення сяяло чистотою й дорогою точністю: апарати, монітори, шафи з препаратами, стерильні поверхні, діагностичне обладнання, про яке в звичайній лікарні Марта могла б лише мріяти.

— Тут ви готуватимете призначення й вестимете записи, — пояснювала Мирослава. — У пана немає сталого режиму. Іноді він прокидається опівдні, іноді ближче до вечора. Ночі майже завжди тяжкі.

— Безсоння?

— Кошмари. Сильні засоби допомагають ненадовго. Буває, не допомагають зовсім.

Марта відкрила електронне досьє й з кожною сторінкою хмурилася дедалі сильніше. Болі в грудях без стійкої серцевої причини. Порушення ритму, задишка, пітливість, непритомна слабкість, спалахи гніву, панічні реакції, після яких аналізи не пояснювали масштабу нападів. Знімки не показували явної патології. Висновки лікарів були обережними, розмитими, ніби кожен фахівець боявся назвати те, що не вкладалося у звичну схему.

— Це може бути тяжка психосоматична реакція, — сказала Марта, не відриваючись від записів.

Мирослава подивилася на неї напружено.

— При ньому краще так не говорити. Він не терпить натяків, що причина в голові.

— Я не сказала, що він вигадує біль. Біль буває справжнім навіть тоді, коли його джерела не видно на знімку.

Мирослава ніби збиралася відповісти, але змовчала…