Життя сироти в селі здавалося безнадійним, аж поки до його халупи не під’їхав чорний позашляховик

— Ану відійди від нього!

Голос був негучний, але натовп розступився. Через подвір’я йшов дід Яків. Без шапки, у шкіряному фартусі, просто від горна.

У руці в нього був ковальський молот, який він тримав так, ніби той нічого не важив. А сам — старий, сивий, страшний.

— Якове, ти не лізь! — буркнув Вадим, але ступив назад. — Це сімейне, опікунка має право.

— Має право, — сказав Яків і став між Ванею та Руденками. — Ігор у тебе гроші взяв, Вадиме. На новий телефон хотів витратити. Я сам бачив. Спитай у нього, при всіх спитай.

Ігор зблід. Вадим обернувся до сина і з його обличчя все прочитав. У натовпі зашушукалися вже по-іншому.

— Це… це брехня, — пробелькотів Ігор, але було пізно.

— А хлопця, — вів далі Яків, не підвищуючи голосу, — ви цькуєте четвертий рік. Він мала дитина, сирота, син людини, перед якою ви всі мали б шапки ламати. Та тільки не знаєте ви нічого, темнота.

Він обвів натовп важким поглядом.

— Нічого. Скоро дізнаєтеся.

Він підняв Ваню зі снігу, обтрусив, пригорнув до себе величезною рукою й повів у кузню грітися. А Тамара верескливо крикнула їм услід, щоб останнє слово лишилося за нею:

— Панькайся, панькайся з ним. Усе одно під парканом здохне, пом’яни моє слово.

Яків не обернувся, тільки губи в нього сіпнулися. Він знав те, чого не знало все село: у кузні лежав конверт Соколова, а чекати лишалося недовго.

У кузні Ваня нарешті розплакався — вперше за довгий час. Дід усадив його біля горна, налив чаю.

— Діду Якове, — схлипував Ваня, — за що вони мене так? Що я їм зробив?

— Нічого, синочку. Річ не в тобі, а в них. Слабка людина завжди шукає того, хто ще слабший, щоб на ньому відігратися. А ти сильний, ти ще не знаєш, який ти сильний.

Яків помовчав, потім дістав з-за божниці той самий конверт, покрутив у руках.

— Скоро, Ваню. Уже зовсім скоро.

— Що скоро?

— Правда, — сказав дід Яків. — Правда їде зимовою дорогою.

Ваня не зрозумів…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇