Знахарка знайшла дівчину раніше за інших і прийняла рішення, яке змінило подальший хід подій

Оксана не знала, скільки пролежала так. Може, годину. Може, три.

Світло змінювалося: із сірого стало зовсім чорним, зорі проступили на небі гострими, холодними цятками. Тіло боліло, але душа боліла дужче, ніби хтось здер із неї шкіру й залишив сире м’ясо на поталу.

Вона підвелася. Пішла. Куди — не знала. Не розбирала дороги, просто йшла, спотикаючись, чіпляючись за стовбури.

Десь удалині ухала сова — протяжно, тужно. Оксані здалося, що сова плаче замість неї. Сили скінчилися біля старої ялини.

Її коріння стирчало із землі вузлуватою кліткою, і Оксана просто лягла між ним, згорнулася клубком. Нехай звірі знайдуть. Нехай холод забере. Нехай усе скінчиться.

У темряві хитнулося світло. Оксана подумала: галюцинація. Але світло наближалося — тьмяна жовта пляма гасової лампи, що погойдувалася в чиїйсь руці. Кроки. Шелест спідниці.

Із мороку вийшла стара. Років шістдесят, а може, й більше, обличчя в зморшках, темна хустка, очі гострі, як у яструба. Вона зупинилася, подивилася на Оксану без подиву, ніби знала, що знайде її тут.

— Лежиш, — сказала вона просто.

Не запитання — констатація факту. Оксана мовчала. Язик не слухався.

Стара поставила ліхтар на землю, присіла навпочіпки, розглядаючи дівчину так, ніби оцінювала, жива вона чи вже ні. Потім кивнула сама собі, ніби прийняла якесь рішення.

— Галина мене звати, — мовила вона. — Ліс сказав: іди, там хтось лежить. Не збрехав.

Вона звалилила Оксану собі на спину несподівано легко для старої, майже без зусиль, ніби дівчина важила не більше за оберемок дров. Оксана не пручалася. У неї не лишилося сил навіть на це.

Галина мовчки пішла через ліс, однією рукою тримаючи ліхтар, а другою підтримуючи дівчину, ніби несла додому зламану ляльку, щоб спробувати її склеїти.

Запах полину був такий різкий, що Оксана скривилася, ще не розплющивши очей. До нього домішувався аромат чогось гіркого, трав’яного, а відвар кипів на печі, булькаючи рівно й наполегливо, мов годинник.

Голова розколювалася, тіло ніби не належало їй — чуже, важке, налите свинцем. Вона розплющила очі. Стеля була низька, закопчена, з потемнілими від часу балками.

Хата. Маленька, тісна, просякнута запахом диму й сушених трав. На стіні висіли пучки рослин: якісь упізнавані, більшість — ні.

У кутку біля печі сиділа Галина й мішала щось у каструлі дерев’яною ложкою.

— Отямилася, — сказала стара, не обертаючись.

Оксана спробувала підвестися на лікті. Кімната попливла. Вона знову впала на подушку — жорстку, із запахом сіна.

Галина підійшла, поставила на табурет біля ліжка кухоль із паруючою рідиною.

— Пий. Жар спаде.

Оксана подивилася на кухоль порожніми очима. Не взяла.

— Не хочу, — прошепотіла вона.

— Не питаю, хочеш чи ні. — Галина всунула кухоль їй у руки. — Пий.

Оксана випила механічно, бо сперечатися не було сил. Відвар обпік горло, гірчив так, що звело вилиці, але всередині розлилося тепло. Вона відставила кухоль і знову заплющила очі.

Наступні дні тяглися, мов у тумані. Галина міняла компреси, поїла травами, іноді підкладала під бік теплу цеглину, загорнуту в ганчірку. Оксана лежала, дивилася в стелю й не говорила ні слова. Їжі не торкалася. Просто лежала.

На п’ятий день вона встала. Ноги тремтіли, але тримали.

Галина якраз вийшла по воду, відро стояло біля дверей. Оксана глянула на стіл. На ньому лежав ніж — старий, з дерев’яним руків’ям, лезо стерлося від довгого вжитку, але лишалося гострим.

Вона взяла його. Вага металу в руці здалася заспокійливою. Піднесла до зап’ястка.

Шкіра там була тонка, під нею просвічували сині жилки. Досить провести раз, другий — і все скінчиться.

Двері розчахнулися. Галина увійшла з відром, побачила ніж, кинула відро на підлогу — вода розхлюпалася, намочивши дошки. Стара ступила крок і вибила ніж із руки Оксани одним різким рухом. Лезо дзенькнуло об підлогу, покотилося під лаву.

— Дурепа! — сказала Галина тихо, але в голосі бриніла сталь.

Оксана стояла, дивлячись на свої порожні долоні.

— Навіщо ти заважаєш? — Її голос був глухий, ніби йшов звідкись із-під землі. — Пусти мене! Я все одно вже…

Вона не договорила. Вибігла з хати босоніж, в одній сорочці. Трава була мокра від роси, холодна, але Оксана нічого не відчувала.

Вона бігла до узлісся, де росли кущі з яскравими червоними ягодами. Знала ці ягоди, бачила в підручнику. Вовче лико. Отруйне.

Вона простягнула руку, зірвала жменю, піднесла до рота. Пальці Галини зімкнулися на її зап’ястку — міцно, до болю. Стара вибила ягоди з руки, вони покотилися по землі, лишаючи червоні плями на траві.

— Навіщо ти мене врятувала? — закричала Оксана, намагаючись вирватися. — Я брудна. Я мертва всередині. Мені нема для чого жити.

Галина дала їй ляпаса. Не сильно, але дзвінко. Щока спалахнула. Оксана замовкла, втупившись у стару широко розплющеними очима.

— Ти не померла, дурепо! — сказала Галина, дивлячись їй просто в обличчя. — Померла та, слабка. А ти зараз зла. Злість — це паливо.

Другий ляпас. Оксана хитнулася, але цього разу не відступила.

— Хочеш здохнути — твоє діло, — вела далі Галина, не випускаючи її зап’ястка. — Але спершу віддай борг за мою роботу. Проживи місяць. Допомагай мені. Потім вирішиш.

— Який борг? — прошепотіла Оксана, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. — Я нічого не просила.

— Я врятувала тебе. Ти мені винна. Місяць — це небагато. — Галина відпустила її руку, витерла долоні об фартух. — Згодна?

Оксана стояла, обхопивши себе руками. Вітер ворушив поділ її сорочки, холодив босі ноги. Вона кивнула не тому, що хотіла жити, а тому, що їй було байдуже. Місяць, два, рік — яка різниця…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇