Знахарка знайшла дівчину раніше за інших і прийняла рішення, яке змінило подальший хід подій

У хаті Галина сунула їй старий мобільний телефон — допотопний, кнопковий.

— Подзвони своїм. Скажи, що жива. Щоб не шукали, — звеліла стара, ставлячи перед Оксаною миску з кашею.

Оксана взяла телефон. Пальці тремтіли, коли вона набирала номер Марини.

— Алло? Оксано, це ти? Де ти пропала? Ми вже думали… — Голос подруги був стривожений.

— Я… Я в порядку. — Оксана чула, як чужо звучить її власний голос. — Хочу взяти паузу. Відпочити.

— Але…

— Марино, справді… Все нормально. Просто… треба побути самій. Хочу подумати, чи тим я взагалі займаюся в житті.

Вона поклала слухавку, не дочекавшись відповіді. Галина забрала телефон, сховала в шухляду стола.

— Їж, — сказала вона, кивнувши на кашу.

Оксана з’їла кілька ложок. Каша була прісна, без солі, але гаряча. Усередині щось здригнулося — не вдячність, просто рефлекс тіла, яке все ще хотіло жити, навіть якщо розум відмовлявся.

Перші дні минули в мовчанні й механічній роботі. Галина давала завдання: наколоти дров, принести води з криниці, перебрати трави.

Оксана робила все, не ставлячи запитань. Руки вкрилися мозолями, під нігтями забився бруд, у долоню вп’ялася скалка. Вона не витягла її, просто терпіла біль, доки той не став звичним.

Галина спостерігала. Нічого не казала, тільки іноді кивала, коли Оксана справлялася з черговим завданням. Стара розуміла: дівчина чіпляється за фізичний біль, бо він хоч якийсь, справжній, заглушує те, що ворушиться всередині.

Уночі Оксана плакала. Тихо, в подушку, щоб не розбудити Галину. Але стара все чула: лежала на своїй лаві біля печі, дивилася в темряву й слухала, як дівчина схлипує, намагаючись заглушити звуки ганчіркою. Галина не йшла до неї. Не обіймала. Просто чекала.

На десятий день увечері, коли за вікном згустилися сутінки, а в хаті потріскував вогонь у печі, Оксана раптом заговорила. Вона сиділа на лаві, перебирала сушену ромашку, відділяла квітки від стебел і раптом спитала, не підводячи очей:

— А ти… Ти теж через це пройшла?

Галина завмерла біля печі. Обернулася. Подивилася на дівчину довгим, важким поглядом. Потім мовчки кивнула один раз.

Оксана підвела голову. Їхні очі зустрілися. Більше не було сказано ні слова, але щось змінилося: тоненька ниточка розуміння простяглася між ними в напівтемряві хати, де пахло димом, травами й чимось іще — може, спільним болем, який не треба пояснювати словами…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇