Знахарка знайшла дівчину раніше за інших і прийняла рішення, яке змінило подальший хід подій

Оксана підвела голову. Страх у її очах змінився чимось іншим — холодною рішучістю.

Увечері вона повернулася до галявини. Рухалася безшумно, мов тінь. Студенти розбили табір: намети стояли півколом, у центрі горіло вогнище. Сміх, розмови, брязкіт казанків.

Оксана вмостилася на товстій гілці старої ялини, звідки було все видно й чути. Роман сидів біля вогнища, щось розповідав. Студенти слухали, кивали.

А поруч із ним — дівчина. Років дев’ятнадцять, світле волосся заплетене в косу, великі блакитні очі. Олеся — так її гукнув хтось із групи.

Вона дивилася на Романа із захватом. Оксана бачила цей вираз — колись він був і на її власному обличчі. Нудота підступила до горла. Вона стиснула кору гілки так сильно, що під нігті забилася смола.

Вогнище догорало. Студенти розійшлися по наметах. Роман лишився біля жару, підкинув ще дров. Олеся вийшла зі свого намету, підійшла до нього.

— Романе Петровичу, — почала вона несміливо, — ви казали про те унікальне місце.

— А, так. — Він усміхнувся, поправив окуляри. — Завтра покажу тобі. Тільки ми вдвох. Там рослини для твоєї курсової. Рідкісні екземпляри.

— Справді? — Олеся засяяла. — Я така вдячна.

— Ти заслужила. — Роман поплескав її по плечу. — Не кожен студент так старається.

Оксана чула кожне слово. Він повторював сценарій. Слово в слово. Та сама інтонація. Та сама усмішка.

Історія циклічна. Якщо вона не втрутиться, буде нова жертва. Олеся стане наступною…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇