Знахарка знайшла дівчину раніше за інших і прийняла рішення, яке змінило подальший хід подій

Ніж у руках Оксани рухався впевнено, зрізаючи кору з вербової гілки одним точним рухом. Минув рік — довгий, наповнений навчанням рік, за який вона змінилася так, що навіть дзеркало в хаті відбивало когось іншого.

Двадцять два роки, а в очах — ніби прожито втричі більше. Жорсткий погляд, рухи ощадні, вивірені. Волосся зібране в тугий вузол, засмаглі руки в шрамах від роботи.

Вона знала кожну стежку в лісі, кожне дерево, кожен кущ з отруйними ягодами. Селяни звали її Оксаною Травницею. Приходили з хворими дітьми, з недугами, з бідами.

Вона допомагала, готувала відвари, мазі, давала поради. Але її боялися. Надто важкий погляд для молодої жінки, надто мало усмішок, надто багато знання в очах.

Галина постаріла за цей рік. Сивини побільшало, спина зігнулася трохи дужче. Але руки були все такі ж тверді, коли вона вчила Оксану останніх секретів: як готувати настої, від яких людина бачить те, чого немає; як читати майбутнє з поведінки птахів; як змусити тіло слухатися, коли розум хоче здатися.

Того липневого ранку Оксана збирала звіробій на узліссі, коли почула голоси. Сміх. Гул мотора.

Вона завмерла, присіла за кущами. За хвилину на галявину виїхав мікроавтобус — старенький, університетський, з наліпкою біологічного факультету на боці. Двері відчинилися.

Вийшли студенти — чоловік вісім, молоді, галасливі, в похідному одязі. І останнім — він.

Роман Кравченко.

Ті самі окуляри в тонкій оправі, та сама чарівна усмішка. Тридцять сім років, виглядає молодше. Він щось говорив студентам, жестикулював, сміявся. Звичайний викладач на польовій практиці.

Оксана впізнала його голос раніше, ніж розгледіла обличчя. Її тіло скам’яніло, ніби хтось ударив під дих. Старі рани, які вона вважала загоєними, раптом відкрилися знову. Руки затремтіли. Пучок звіробою випав із пальців.

Вона розвернулася й побігла. Гілки шмагали по обличчю, серце калатало так, що, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Добігла до хати, влетіла всередину, задихаючись.

Галина місила тісто біля стола. Обернулася, побачила обличчя Оксани й усе зрозуміла.

— Він тут, — видихнула Оксана, хапаючи ротом повітря. — Роман. Він привів нових студентів. Там дівчина. Вона дивиться на нього так само, як я тоді.

Галина витерла руки об фартух, підійшла, поклала долоню на плече дівчини — важко, заспокійливо.

— Твій іспит, — сказала стара рівно. — Ти рік готувалася. Покажи, чого навчилася…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇