Звичайна прогулянка лісом привела старого до згортка, що приховував тривожну таємницю

Спершу старий не зміг би пояснити, що саме його насторожило. Тиша була не порожня, а напружена. У кущах не шаруділи дрібні звірята, не злетів зі стежки птах, навіть повітря ніби стало густішим. Остап Маркович зупинився й подивився на Серка.

Пес уже стояв попереду, витягнувшись усім тілом. Вуха насторожено підняті, шерсть на загривку трохи стала дибки, з грудей виривалося низьке гарчання. Старий знав цей звук. Так Серко не реагував ні на зайця, ні на лисицю. У цьому гарчанні чулося не полювання і не злість, а тривога.

— Що там, Серку? — тихо спитав Остап Маркович.

Пес не відповів навіть рухом голови. За мить він різко зірвався з місця й кинувся вбік від стежки — просто в густу папороть і молоду вільху.

— Серку! До мене! — крикнув старий.

Зазвичай вівчар слухався одразу, але тепер темна спина майнула між кущами й зникла. Остап Маркович відчув, як холодок пробіг по спині. Він поспішив слідом, розсуваючи гілля руками. Сухі прути чіплялися за куртку, мокре листя шмагало по обличчю, під чоботами ламалися торішні стебла. Серко був попереду, і старий розумів: пес веде його не випадково.

За кілька хвилин зарості розступилися, і перед ним відкрився глибокий яр. Схил круто йшов униз, земля осипалася, з неї стирчало слизьке коріння. Внизу стояв Серко. Він не гавкав і не бігав — лише дивився на щось біля своїх лап, ніби боявся сполохати знахідку.

Остап Маркович обережно почав спускатися. Один раз нога зірвалася, і він ухопився за корінь, боляче вдарившись плечем об схил. Серце билося дедалі частіше. Коли старий опинився внизу, Серко відступив на крок і тихо заскімлив.

На сирій землі лежав згорток…