Звичайне прохання тітки Галі перед сном стало початком історії, яку я досі не можу забути
Я милувався нею дедалі сильніше. Не лише тією її красою, яка одразу впадала в око, — яскравим обличчям, темним волоссям, повною постаттю, впевненою ходою. Мене зачаровувало, як вона рухається по хаті, як поправляє скатертину, як відкидає з чола пасмо, як сміється, коли сердиться на якусь дрібницю. Міські дівчата, яких я бачив біля училища, часто здавалися мені чепурними, тендітними, недосяжними, ніби з іншого світу. Оксана була іншою. У ній було багато землі, тепла, сили, життя. Вона не намагалася здаватися кращою, молодшою чи слабшою. І саме це діяло на мене сильніше за будь-яке дівоче кокетування.
Звісно, я думав про те, що буде далі. Спершу рідко, потім дедалі частіше. Канікули не безкінечні. Осінь наближалася, хоч би як я вдавав, що попереду ще ціле літо. Мені належало повернутися до міста, в гуртожиток, до навчання, до хлопців, до розмов про машини й дівчат. Але тепер усе попереднє життя здавалося мені якимось бляклим, неповним. Я не уявляв, як зможу поїхати й просто лишити все це за спиною. Не писати, не приїжджати, не згадувати. Або, навпаки, згадувати надто часто.
Іноді я намагався уявити нас разом у майбутньому. І тут-таки сам лякався цих думок. Що це могло означати? Вона — вдова, мати дорослого сина, сусідка моєї родини. Я — хлопець без фаху, без дому, без грошей, з одним лише гарячим серцем і дурною впевненістю, що почуття може виправдати все. Розум казав, що в цієї історії немає дороги. Але у вісімнадцять розум звучить тихо, особливо коли серце вже вибрало, кого слухати.
Оксана, здається, розуміла більше за мене. Вона рідко говорила про майбутнє. Іноді після наших зустрічей ставала задумливою, дивилася у вікно на ліс, і обличчя її робилося закритим. Я хотів спитати, про що вона думає, але боявся відповіді. Боявся почути, що для неї все це — випадковість, літня слабкість, гра, яка закінчиться разом із моїми канікулами. А ще дужче боявся почути щось ніжне, бо тоді розставання стало б зовсім неможливим.
Так ми й жили якийсь час: між спекотними днями, короткими зустрічами, оманливими приводами й дедалі більшим напруженням. Селище довкола лишалося тим самим. Люди поливали городи, сварилися через курей, обговорювали врожай, сушили білизну, проводжали корів, чекали дощів. А мені здавалося, що я ходжу вулицями з таємницею, яку видно на моєму обличчі. Я намагався не затримувати погляду на Оксаниному домі, коли був не сам. Намагався не надто швидко погоджуватися, якщо мати просила віднести їй щось. Намагався говорити рівно, коли при мені згадували її ім’я. І все одно, мабуть, виказував себе кожним рухом.
Випадок, який обірвав усе, був до прикрості простим.
Ми знову не замкнули двері…
