Звичайне прохання тітки Галі перед сном стало початком історії, яку я досі не можу забути

Вона подивилася на мене і знову стала колишньою — насмішкуватою, теплою, трохи небезпечною.

— Отак краще. Запам’ятай. Ще раз скажеш інакше — виставлю за двері.

— Запам’ятаю, — відповів я.

Я вийшов на ґанок майже щасливим. Дощ уже починався, але поки що рідкими великими краплями. Я біг додому, притискаючи до себе банку з малиною, і мені здавалося, що весь світ пахне мокрим пилом, листям і її волоссям. Вода темними цятками лягала на сорочку, грім перекочувався все ближче, але я не відчував ні страху, ні холоду. Тільки дивне сяйво всередині.

І все ж разом із радістю йшов сором. Він не зникав, а ховався десь під серцем. Оксана була жінкою віку моєї матері. Її син Назар служив, і думка про нього щоразу ніби зупиняла мене на бігу. Назар, який колись ділив зі мною хлоп’ячі ігри. Назар, якому я, мабуть, не зміг би подивитися в очі. Усе це я розумів. Але розуміння не заважало мені всміхатися, поки я добігав до нашого двору під першими струменями зливи.

Удома вже були всі. Мати повернулася, брат із сестрою теж прибігли з озера, мокрі й галасливі. Я ввійшов, намагаючись виглядати звично, але, мабуть, виглядав надто задоволеним. Мати побачила банку.

— Допоміг? — спитала вона.

— Допоміг, — сказав я.

— Молодець. Оксані самій важко. Вдова все-таки, син далеко, чоловічої руки в домі нема.

Я кивнув і відвів погляд. Ці прості слова вдарили по мені сильніше, ніж докір. Мати говорила зі співчуттям, по-доброму, навіть із якоюсь гордістю за мене. А я стояв перед нею з банкою малини й відчував, що всередині в мене все переплутано: вдячність, обман, захват, провина.

Після того дня я повертався до Оксани знову й знову.

Приводи знаходилися самі собою. То справді треба було щось полагодити. То мати просила передати гостинець. То я сам вигадував, що в неї напевно щось зламалося, розхиталося, перекосилося або потребує чоловічих рук. Іноді привід був такий прозорий, що мені самому ставало смішно й соромно. Але Оксана приймала ці приводи без зайвих запитань. Вона могла примружитися, кинути коротку насмішкувату фразу, змусити мене спершу взятися до справжньої роботи — підбити дошку, переставити щось важке, винести щось надвір, — а потім у домі знову зависала та сама тиша, в якій ми обоє вже розуміли одне одного без пояснень…