Звичайне прохання тітки Галі перед сном стало початком історії, яку я досі не можу забути

Тепер, через роки, мені здається, що вся ця історія почалася й закінчилася тією самою помилкою. Першого разу незамкнені двері відкрили Оксані мій сором. Удруге — відкрили матері те, що я менш за все хотів їй показати.

Мати зайшла до Оксани по мене. Мабуть, я затримався довше, ніж звичайно. Може, вдома знадобилася допомога. Може, вона просто вирішила поквапити мене. Я вже не пам’ятаю причини. Пам’ятаю тільки звук дверей, різкий, звичайний, страшний. Пам’ятаю, як Оксана завмерла. Пам’ятаю материне обличчя.

Вона не закричала відразу. І від цього було ще страшніше. У її погляді за одну секунду змінилося кілька почуттів: нерозуміння, впізнавання, жах, гнів, сором за мене, може, сором за себе, за те, що довіряла, за те, що сама посилала мене допомагати. Я стояв перед нею беззахисний, уже не дитина, але й не чоловік у її очах. Оксана теж мовчала. У кімнаті ніби не лишилося повітря.

Потім мати сказала мені збиратися.

Не пам’ятаю точних слів. Можливо, вона говорила багато. Можливо, навпаки, майже нічого. У пам’яті лишилися тільки окремі уривки: її зблідлі губи, швидкі рухи рук, важке дихання, мій власний сором, який був уже не гарячим, як першого дня, а холодним і важким. Оксана не виправдовувалася. Не плакала. Не просила. Вона стояла дуже рівно, і це чомусь ранило мене найдужче.

Наступного дня мати провела мене до міста.

Усе сталося швидко, без обговорень і прохань. Я намагався щось сказати, але будь-які слова здавалися або жалюгідними, або небезпечними. Мати дивилася так, що я розумів: сперечатися марно. Речі були зібрані, дорога призначена, літо для мене закінчилося за один вечір. Я їхав із відчуттям, що мене не просто відправляють на навчання, а виривають із якогось життя, яке ледь устигло початися.

З Оксаною я більше не бачився.

Перші тижні в місті були болісними. Гуртожиток зустрів мене тим самим шумом, тими самими розмовами, тими самими запахами, але я вже не вписувався в колишню тісноту. Хлопці жартували, розповідали свої історії, сперечалися, хто з ким познайомився за літо. Я мовчав або відповідав невлад. Мені здавалося, що в мені всередині є щось величезне, а сказати про це не можна нікому. Та й як сказати? Якими словами? Будь-яка спроба перетворила б усе або на вихваляння, або на брудну плітку, або на зізнання, за яке мені самому було б соромно…