👉👉👉Уночі привезли чоловіка після ДТП разом із його вагітною коханкою, а свекруха благала врятувати сина. Та в жінки вже була своя правда

— Ви зателефонували й сказали чесно. Дякую. Цього достатньо.

Лариса помовчала й запитала:

— Як Степан Миронович?

— Загалом нормально, тільки тиск іноді скаче.

— Нехай не пропускає ліки й обов’язково сходить на контрольний огляд.

— Передам.

— Бережіть себе.

Завершивши розмову, Лариса якийсь час тримала телефон у долоні. Майже сімдесят років людина прожила, перш ніж уперше вимовила: «Я була неправа». Це могло здаватися і надто малим, і неймовірно великим — залежно від того, з чим порівнювати. Для примирення з минулим цього було недостатньо, але для спокійного завершення цього розділу вистачило.

Січень почався з нового списку операцій і доставки обіцяного обладнання. У торакальному відділенні розпакування апарата влаштували настільки урочисто, наскільки дозволяла обстановка звичайної лікарні: без шампанського й довгих промов, зате зі спільною кавою та кількома фотографіями для звіту благодійному фонду. Михайло Андрійович приїхав особисто, потиснув Ларисі руку й зауважив, що вона вміє домагатися поставленої мети.

— Намагаюся доводити потрібне до кінця, — відповіла вона.

— Це в лікарні давно помітили.

Портативний апарат залишили в приймальному відділенні, де він був потрібен особливо часто. Уже за тиждень техніка знадобилася під час першого екстреного втручання. Швидка привезла сорокарічного чоловіка з тупою травмою грудей і гемотораксом. Інтраопераційне дослідження допомогло уточнити ушкодження просто на столі, швидше змінити тактику й не втратити часу на менш точні припущення.

Після операції Лариса зняла рукавички й вийшла в коридор. Богдан чекав біля дверей.

— Апарат одразу довів, що його купували не дарма, — сказав він.

— Потрібне обладнання без діла не стоїть. Оформлюй карту, а завтра о дев’ятій розберемо випадок з усіма.

Богдан кивнув і пішов виконувати доручення. Лариса дивилася йому вслід і думала не про анонімного благодійника, а про пацієнта, якому сьогодні вдалося допомогти швидше. Саме цим вимірювалася справжня цінність отриманої техніки.

Наприкінці січня Мар’яна отримала 12 балів за твір. Повернувшись зі школи, вона мовчки поклала перевірені аркуші перед матір’ю, яка працювала за ноутбуком.

— Сама вже перечитала? — запитала Лариса.

— Тепер ти прочитай.

Тема була виведена зверху акуратним учительським почерком: «Людина, якою я захоплююся». Мар’яна написала про матір без надмірної ніжності й гучних зізнань — так, як пише чотирнадцятирічна людина, звикла помічати конкретні речі. Згадала нічні чергування, повернення додому о четвертій ранку й матір, яка вже о шостій знову сиділа перед ноутбуком. Написала, що Лариса майже ніколи не скаржиться й не пояснює родині, навіщо все це витримує.

«Вона робить так, бо це важливо і бо вміє. Мені здається, саме це й можна назвати справжнім», — стояло ближче до кінця.

До твору була прикріплена роздрукована фотографія. Лариса в хірургічному костюмі стояла біля навчальної дошки з рентгенограмою і щось показувала ординаторам. Знімок, імовірно, зробив хтось із працівників. Вона навіть не знала про його існування.

Лариса дочитала, акуратно вирівняла аркуші й узяла кухоль. Чай давно встиг охолонути.

— Написано добре.

— Учителька сказала, що вийшло дуже щиро.

— Вона має рацію.

Мар’яна видерлася на стілець навпроти й якийсь час спостерігала за матір’ю.

— Ти справді ні про що не пошкодувала?

— Про що саме?

— Про все, що сталося з татом. Про те, як усе закінчилося.

Лариса замислилася не для годиться. Запитання заслуговувало на чесну паузу.

— Ні, не пошкодувала.

— Зовсім?

— Зовсім.

— Навіть про те, що врятувала його й ту жінку?

— Особливо про це…