👉👉👉Уночі до Олі привезли чоловіка після ДТП разом із його вагітною коханкою, а свекруха благала врятувати сина. Та в Олі вже була своя правда

На обличчі Валентини Петрівни майнуло вираження, яке вона спробувала приховати. За сім років Лариса навчилася помічати такі зміни.

— Вона його знайома?

— Зараз вона пацієнтка. Пройдіть до зали очікування. Вам дадуть води, а коли з’являться новини, працівники повідомлять.

— Павла ти сама оперуватимеш?

— Я ухвалюватиму рішення щодо його лікування. Решту скажу, коли закінчу роботу.

Лариса не пришвидшила крок і не стала тікати від розмови. Вона просто попрямувала туди, де на неї чекали. Зачинивши двері оглядової, підійшла до умивальника, пустила холодну воду й потримала під струменем зап’ясток. Так вона вирівнювала пульс із перших років роботи.

Колись їй уперше довелося оперувати знайому людину — колишнього однокурсника. Тоді вона врятувала його, змусивши себе всю операцію думати лише про рухи рук. Зараз потрібно було те саме, тільки відокремити особисте від професійного було значно важче.

Перед Ларисою одночасно стояли дві реальності. В одній двадцятисемирічна Оксана Левченко на двадцять другому тижні вагітності втрачала кров через розрив селезінки. В іншій три тижні тому Лариса побачила на телефоні сплячого чоловіка листування, ім’я, фотографії й передбачуваний термін народження дитини.

Оксана. Та сама жінка.

Лариса не кричала, не телефонувала суперниці й не будила Павла серед ночі, вимагаючи зізнань. Вона записалася до юриста, зібрала папери й подала заяву на розлучення. Усе рішення вже було ухвалене до цієї аварії. Тепер Оксана лежала за дверима з критично низьким тиском, а її ще не народжена дитина залишалася живою.

Тієї ночі Лариса була єдиним вільним хірургом, здатним негайно розпочати таке втручання. За кілька хвилин їй належало увійти до операційної й виконати роботу, яку вона знала найкраще у світі.

— Олесю, акушер уже їде? — запитала вона, виходячи в коридор.

— Ірина Василівна буде хвилин за двадцять.

— Тоді везіть пацієнтку в третю операційну. Я йду.

Вона рушила коридором рівним кроком. За її ходою ніхто не здогадався б, що за останні десять хвилин звична картина особистого життя розсипалася остаточно. Уміння тримати біль окремо від дій її ніхто не вчив. Воно з’являється саме в тих, хто надто часто стоїть біля операційного столу й знає: спершу треба зробити необхідне, а руйнуватися можна потім.

Щоб зрозуміти, чому Лариса повернулася до лікарні після півночі, треба відступити на кілька годин. Близько пів на восьму Павло вийшов із дому, повідомивши, що зустріч із діловими партнерами триватиме допізна. Після трьох діб напруженої роботи Лариса нарешті мала рідкісний вільний вечір між терміновими викликами. Вона сиділа за кухонним столом, читала на ноутбуці протоколи майбутніх операцій, а її чотирнадцятирічна донька Мар’яна займалася у своїй кімнаті.

Павло поцілував дружину в скроню машинально, ніби виконав давно звичний ритуал.

— Не чекай на мене. Повернуся пізно.

— Добре.

Так вони прощалися майже завжди. За сім років шлюбу між ними склалася особлива мова: кілька звичайних слів приховували більше, ніж вимовлялося вголос. Після клацання вхідного замка Лариса повернулася до екрана.

Три тижні тому вона б іще замислилася, куди саме він вирушив. Тепер відповідь була відома, і переживала вона вже не так, як людина, щойно зіштовхнувшись зі зрадою. Біль поступився місцем чіткому плану. Залишалося дочекатися моменту, коли цей план можна буде здійснити.

О пів на першу ночі на тумбочці задзвонив телефон.

— Ларисо Миколаївно? Приймальне відділення лікарні швидкої допомоги. Ваш чоловік постраждав у дорожній аварії, його везуть до нас…