👉👉👉Уночі до Олі привезли чоловіка після ДТП разом із його вагітною коханкою, а свекруха благала врятувати сина. Та в Олі вже була своя правда

— Терміново дренуємо плевральну порожнину. Другий катетер — у центральну вену, кисень — десять літрів за хвилину.

Вона намацала міжребер’я й простягнула руку:

— Інно, карту.

На першій каталці була Оксана Левченко. Лариса вже встигла прочитати ім’я, однак тепер подивилася й у другий документ: Коваленко Павло Сергійович, сорок два роки. У графі для зв’язку був записаний її номер.

— Його в першу оглядову. Друга операційна — під пневмоторакс. Третю готуйте для втручання на черевній порожнині.

Ніхто довкола ще не зрозумів, що новий пацієнт — чоловік завідувачки. Інна, яка працювала поруч із нею шість років, могла помітити коротку паузу, але цієї миті в персоналу не було часу ставити запитання. Каталки розійшлися різними коридорами, і Лариса пішла за вагітною жінкою. Не тому, що доля Павла перестала її хвилювати: просто Оксана втрачала життя швидше.

Саме тоді двері приймального покою знову розчинилися. Валентина Петрівна Коваленко з’явилася в коридорі зі звичною впевненістю людини, яка вважала, що сама її присутність здатна змінити чужі рішення. Їй було шістдесят сім. Пальто вона накинула поверх нічного одягу й застебнула лише на один ґудзик, а туфлі взула на босі ноги.

Хтось повідомив їй про аварію раніше, ніж лікарі встигли передати родині подробиці. З того, як швидко свекруха дісталася сюди, неважко було здогадатися, хто саме зателефонував.

— Де мій син? Я його мати, ви зобов’язані мене пропустити! — вимагала вона в охоронця.

Той терпляче пояснював, що вхід до реанімаційної зони зачинений. Валентина Петрівна відповідала тоном, яким звикла відсувати будь-які межі. Побачивши Ларису в хірургічному костюмі й із бейджем завідувачки відділення, вона на мить розгубилася. Потім на обличчі проступило полегшення, яке швидко змінилося розрахунком.

— Ларо! Ларочко, там Павло! Скажи цій людині, що мене треба пустити. Що з ним? Мені лише сказали про аварію.

— Він живий.

— Живий?

— Так. Зараз його стан стабілізують.

Валентина Петрівна видихнула й обома руками вчепилася в рукав її халата.

— Ти ж хірург. Зроби все, що можеш. Він у мене один, чуєш? Я тебе прошу.

Наступний її рух змусив замовкнути всіх, хто опинився поблизу. Жінка, яка багато років обіймала керівну посаду, звикла сидіти на чолі родинного столу й не терпіла заперечень, повільно опустилася навколішки просто на холодний лінолеум.

— Врятуй його, Ларочко. Благаю тебе.

Лариса дивилася згори вниз без видимого хвилювання. Люди, далекі від операційної, часто сприймали такий вираз обличчя за безсердечність. Насправді це був захист, без якого хірург не зміг би продовжувати роботу.

— Валентино Петрівно, встаньте. Тут слизько.

— Не піднімуся, доки ти не пообіцяєш.

— У медицині не можна обіцяти результат. Можна лише правильно робити свою роботу.

— Але ж він твій чоловік!

Повітря ніби стало щільнішим. Інна відвела очі, а охоронець раптом зацікавився журналом на стійці.

— Мені треба буде сказати вам одну річ, — так само тихо промовила Лариса. — Але спершу підведіться. У вас хвора спина, а підлога холодна.

Свекруха все ж підвелася, тримаючись за край стійки. Вона чекала рішення, заздалегідь упевнена, що воно виявиться зручним для неї, як траплялося багато років поспіль.

— Павлові надають усю необхідну допомогу, — вела далі Лариса. — Стан тяжкий, але зараз не критичний. Я розпорядилася встановити дренаж і розпочати інфузійну підтримку. Безпосередньої загрози життю цієї миті немає.

— Слава богу. А друга хто?

— Про кого ви?

— Про жінку, яку привезли разом із ним. Мені сказали, там була якась жінка.

— Це пацієнтка з множинною травмою. Вона вагітна…