19 років, наша дівчина стала ДРУЖИНОЮ ШЕЙХА… Але після першої ночі потрапила до ЛІКАРНІ

Рашид не здригнувся. Лише на мить заплющив очі.

— Якщо я назву його ім’я вголос, — повільно промовив він, — у палаці почнеться війна. У нього свої люди у варті, свої радники, свої купці з тугими гаманцями й довгими язиками. Кров потече по мармуру. Вороги побачать слабкість дому й обернуть усе на попіл.

— А поки ти мовчиш, кров тече в глечиках, — заперечила я. — Жіноча кров. І це теж твій дім.

Він підвів на мене очі. У них були біль і те, чого я не чекала побачити, — повага.

— Ти говориш так, ніби народилася тут, — сказав він тихо. — Але ти прийшла здалеку й не зобов’язана вмирати за наші гріхи.

— Я не зобов’язана вмирати ні за чиї гріхи, — відповіла я. — Але якщо вже опинилася у твоєму домі, то хочу жити тут не затворницею і не портретом.

Я підняла флакон. Світло з маленького вікна пройшло крізь мутне скло. Усередині ліниво перекочувалася темна рідина.

— Це доказ. Може, не повний, але початок. Якщо лікар перевірить його, якщо ми знайдемо такі самі сліди біля колодязів, якщо побачимо, хто торкається кришок, у нас буде ланцюг доказів. А ланцюгів бояться ті, в кого руки в бруді.

— А ти не боїшся? — запитав він.

— Боюся. Але ще більше боюся безглуздої смерті.

Він довго дивився на мене, ніби вдивлявся в глибокий колодязь, перевіряючи, чи чиста вода. Потім налив рідину в чаші. Я не ворухнулася.

— Це чиста вода, — сказав він. — Із гірського джерела. Я сам привіз.

— Тоді почни з себе, — промовила я. — Випий першим.

По його губах ковзнула тінь усмішки. Він підняв чашу, випив залпом і лише потім підсунув другу мені. Вода була прохолодною, свіжою, без присмаку небезпеки. Спазм, що стискав груди, почав відступати.

— Аліно, — сказав він після паузи. — Ти була там, де наживають ворогів. Тебе могли бачити. Твої кроки — як білі сліди на чорному піску. Їх помітять.

— Уже помітили, — кивнула я. — У галереї був Малік.

У Рашиді ніби щось обірвалося. Прокинувся звір, який давно сидів на ланцюгу.

— Він торкався тебе?