19 років, наша дівчина стала ДРУЖИНОЮ ШЕЙХА… Але після першої ночі потрапила до ЛІКАРНІ

— Тоді допоможи мені.

Вона кивнула. Але в цю мить двері різко розчинилися. На порозі стояв сам Рашид.

Його темні очі метнулися до флакона в моїх руках, потім до обличчя Надіри.

— Що це означає? — запитав він глухо й грізно.

Я притисла флакон до грудей.

— Це означає, що я все знаю, Рашиде. Знаю про твоє прокляття. І знаю, що річ не в долі. Річ в отруті.

Він ступив уперед, але я не відступила. Уперше за весь час я зрозуміла, що боюся не його. Я боюся лише брехні, якою просякнутий цей палац.

Рашид застав мене з доказом — скляним флаконом, від якого пахло не долею, а чужим злим умислом. Його погляд був важким, як клинок, але вперше в ньому не було порожнечі. Там читалися страх і запитання.

— Звідки це? — запитав він.

— Звідти, куди мені нібито не можна, — відповіла я. — Із західного крила. Там, де твої дружини давно стали портретами.

Він мовчав. Надіра відступила до стіни, ніби хотіла злитися з каменем. Я простягнула флакон Рашиду. Він не взяв його — лише похитав головою, як людина, якій досить одного погляду на зброю, щоб зрозуміти: вона заряджена.

— Ти ризикуєш, Аліно, — сказав він нарешті.

— Я ризикую менше за тих, хто пив воду, — відповіла я. Голос здригнувся, але не зламався. — Ти говорив мені про прокляття. Тепер я бачу: твоє прокляття — живі люди. Ти знаєш це. Чому мовчиш?

Його обличчя змінилося. Ніби маска тріснула, відкривши те, що він надто довго приховував.

— Не тут, — сказав він. — Ходімо.

Ми вийшли в коридор. Палац слухав нас, як пустеля слухає кроки. На повороті Рашид зупинився й глянув на Надіру:

— Ти залишишся. Якщо хтось запитає, скажеш, що я так звелів.

Вона кивнула й зникла в тіні.

Ми йшли довго: повз ніші з лампадами, повз різьблені арки, повз фонтани, які ніби вічно шепотіли. Рашид привів мене до маленької зали, де не було нічого зайвого: низький стіл, два килими, глек і дві чаші. Він сам замкнув двері, засунув засув і тільки потім сів навпроти.

— Я не брехав, — сказав він. — Мені твердили про прокляття з тієї ночі, коли померла моя перша дружина. Я шукав знаки, молився, платив знахарям, клявся більше не наближатися до жінок. І все одно втрачав їх. Щоразу слово «прокляття» здавалося дедалі правдоподібнішим. Інакше мені довелося б звинуватити живих і підняти меч на власну кров.

— На брата, — сказала я прямо…