85-річна жінка цілий рік дбала про кошеня, не підозрюючи, яким воно виросте.

Величезний вугільно-чорний звір, заввишки майже до пояса, стояв за три метри від нього. Потужне м’язисте тіло, важкі лапи й пронизливі розумні бурштинові очі дивилися без страху, з холодною цікавістю хижака.

Китички на вухах не залишали жодних сумнівів.

— Степанівно… це що таке? — вичавив із себе Віктор, не відриваючи погляду від звіра й інстинктивно потягнувшись до кобури.

Рись помітила цей рух. З її грудей вирвався низький попереджувальний рокіт.

— Тихо, Мурзику, тихо, свій! — заметушилася баба Ганна.

Вона підійшла до звіра й погладила його між вухами.

— Та це ж котик мій, Мурзик. Не бійся, він у мене добрий. Просто чужих не жалує.

Віктор дивився на цю картину, і в нього волосся ворушилося на голові. Стара гладила рись. Справжню дику рись, яка одним ударом лапи могла завдати людині страшної травми.

— Ганно Степанівно, — сказав він так тихо й серйозно, як тільки міг. — Це не кіт. Це рись. Найсправжнісінька рись. Ви розумієте, яку небезпеку тримаєте в хаті? Це ж дикий хижак.

Ганна Степанівна подивилася на нього, потім на Мурзика й розсміялася своїм старечим тремтливим сміхом.

— Ой, насмішив, Вітю. Яка ж це рись? У рисі плямки мають бути, я в книжках бачила. А мій — чорненький. Порода така, заморська, мабуть. Та й хіба ж рись буде на колінах спати й муркотіти?

Вона почухала звіра під підборіддям, і той у відповідь замуркотів так, що в серванті дзенькнув посуд.

Інспектор зрозумів, що сперечатися марно. Стара жила у своєму світі. І в тому світі величезний лісовий хижак був просто великим ласкавим котиком.

Але він, як представник закону, не міг залишити все як є. Це була бомба сповільненої дії. Сьогодні звір лащиться, а завтра може статися біда — з господинею чи сусідською дитиною.

Віктор ухвалив рішення. Важке, неприємне, але, як йому здавалося, єдино правильне. Він мав забрати звіра.

— Послухайте мене, Ганно Степанівно.

Голос Віктора став твердим, як мерзла земля за вікном. Він зробив крихітний крок назад, прибираючи руку від кобури, щоб не провокувати звіра.

— Це не жарти. Сьогодні він приніс зайця, завтра принесе сусідського собаку. А післязавтра? Що, як дитина на вулиці трапиться йому на шляху? Його інстинкти не обдуриш молоком і ласкою. Ми повинні повідомити службу охорони дикої природи. Приїдуть фахівці, присплять його на якийсь час і відвезуть до заповідника. Він житиме в лісі, як йому й належить. Це єдиний правильний вихід.

Слова «присплять» і «відвезуть» ударили по свідомості Ганни Степанівни сильніше, ніж нічний мороз. У її уявленні це означало одне — смерть.

Вона побачила, як приїжджають чужі злі люди з рушницями, як у її Мурзика летить шприц, як його безживне тіло везуть у невідомість.

Увесь світ звузився до однієї точки: захистити своє дитя.

— Нікуди ви його не заберете! — вигукнула вона з несподіваною силою. — Не дам! Він мій! Він нікого не чіпає! Він мене охороняє! Це ви… ви всі злі!

Мурзик, відчувши сплеск емоцій господині, сприйняв це як сигнал. Він ступив уперед, його тіло опустилося нижче до підлоги, готуючись до стрибка. З горла вирвалося вже не урчання, а виразне низьке гарчання. Довгі жовтуваті ікла оголилися.

Віктор зрозумів, що перегнув палицю. Він підняв руки долонями вперед, показуючи, що не несе загрози.

— Тихо, тихо! Степанівно, заспокойтеся! І його заспокойте. Я не буду нічого робити. Не сьогодні.

Він повільно, не роблячи різких рухів, позадкував до дверей. Його погляд був прикутий до рисі. Звір проводжав кожен його рух, мов радар.

— Але я повернуся, — вже з порога сказав інспектор. — Повернуся завтра. І не сам. Будь ласка, не робіть дурниць. Заради вашої ж безпеки.

Він вийшов і щільно причинив за собою двері.

Ганна Степанівна кинулася до дверей і накинула важкий залізний гак. Потім підбігла до вікна й засунула фіранку.

Вона опинилася в пастці у власній хаті. Ззовні був ворожий світ, який хотів відібрати її єдину радість. Усередині — причина цього конфлікту: величезний чорний звір, що довірливо дивився на неї бурштиновими очима й не розумів, що сталося.

Вона опустилася на підлогу поруч із ним і обійняла його потужну шию.

— Не віддам. Нікому тебе не віддам, мій хлопчику, — шепотіла вона, і сльози вбиралися в його густу, жорстку шерсть.

Ніч опустилася на село…