85-річна жінка цілий рік дбала про кошеня, не підозрюючи, яким воно виросте.

Вона не знала, хто приходив і навіщо. Але була певна в одному: поки Мурзик із нею, ніхто її не скривдить.

Уранці, вийшовши надвір, вона побачила сліди. Великі чоловічі сліди від повстяних чобіт вели до сараю і назад — геть, до лісу.

А поруч із ними на снігу відбився ще один ланцюжок. Величезні круглі сліди лап. Її Мурзика.

Вона похитала головою.

Уночі приходив Семен на прізвисько Косий. Усе село його знало: похмурий, відлюдькуватий чоловік, що жив на відшибі й промишляв браконьєрством. Видно, йому знадобилися припаси. Або він просто вирішив поживитися в самотньої старої.

А Мурзик його сполохав.

Ця думка наповнила її серце теплом.

Минуло ще кілька тижнів. Зима не здавалася. Бурани змінювалися тріскучими морозами.

Чутки про чорного звіра баби Ганни обросли новими, моторошними подробицями. Казали, що він виє ночами на місяць, як вовк. Що очі його горять у темряві червоним вогнем. Що він загриз двох бродячих собак, які насмілилися забігти на подвір’я старої.

Останнє, до речі, було правдою. Ганна Степанівна сама бачила на снігу клапті шерсті й кров. Вона насварила Мурзика, але той лише облизнувся й потерся об її ноги, вимагаючи сніданок.

Його інстинкти прокидалися дедалі сильніше. Він усе частіше йшов до лісу, зникаючи на кілька годин, і завжди повертався зі здобиччю. Тепер це були не лише зайці. Одного разу він приволік тушу молодої козулі, чим поверг стару в справжній шок.

Вона не знала, що робити з таким подарунком. І Мурзик, бачачи її розгубленість, сам потяг здобич назад до лісу, зрозумівши, що тут її не оцінять.

Тим часом Семен Косий не відмовився від своїх планів. Він не злякався. Він розлютився й став одержимим.

Те нічне гарчання не виходило в нього з голови. Він розпитав старих мисливців, перерив якісь запилені книжки, що лишилися від батька, і утвердився у своїй здогадці.

У баби жив не просто кіт-переросток. Це була рись. Та не проста, а чорна рись-меланіст. Легенда, привид лісової глушини.

Шкура такого звіра на чорному ринку коштувала б як нова машина, а то й більше. А якщо впіймати живцем…

У Семена засвербіли руки від жадібності.

Він почав готуватися. Більше він не збирався лізти напролом. Він розставив сильця й петлі на звіриних стежках довкола хати старої, сподіваючись, що звір потрапить в одну з них під час нічних вилазок.

Одного з днів, коли мороз трохи послабшав, до села зміг пробитися старенький службовий позашляховик. Це приїхав місцевий інспектор Віктор Петрович — чоловік років сорока, зі стомленим обличчям і проникливим поглядом.

Його робота в цій глушині здебільшого полягала в розборі п’яних сварок та крадіжок дров. Але цього разу він мав конкретне завдання. У районі почастішали випадки браконьєрства, і з адміністративного центру надійшло розпорядження посилити роботу з населенням.

До того ж до Віктора дійшли скарги на величезного собаку чи невідомого звіра, який тримає в страху пів села. Усі ниточки вели до хати Ганни Степанівни.

Віктор припаркував машину біля її похиленого паркану й пройшов до хати. Постукав.

Двері йому відчинила сама баба Ганна.

— Вітю, здрастуй! Якими долями? — зраділа вона рідкісному гостеві.

— Добрий день, Степанівно. Я з обходом. Перевірити, чи все у вас гаразд. Та й поговорити треба, — серйозно сказав інспектор.

Він зайшов до хати. Усередині було жарко натоплено й пахло сушеними травами.

Віктор озирнувся.

І тут з-за печі безшумно вийшов він.

Мурзик.

Інспектор завмер. Він виріс у цих краях, змалку ходив із батьком до лісу. Він бачив вовків, ведмедів, бачив рисей, але такого не бачив ніколи….