85-річна жінка цілий рік дбала про кошеня, не підозрюючи, яким воно виросте.

Ганна Степанівна не запалювала лампи. Вона сиділа в темряві, дослухаючись до кожного шереху. Мурзик був неспокійний. Він ходив з кутка в куток, підходив до дверей, тихо дряпав їх лапою.

Його звичний ритуал — нічний обхід території — був порушений. Він не розумів, чому його не випускають. У його звіриній свідомості щось було не так. Господиня була налякана, у хаті пахло чужим, а замкнені двері порушували усталений порядок.

Він знову й знову підходив до Ганни Степанівни, тикався носом їй у руку й видавав питальні звуки. Його неспокій передавався їй.

Може, випустити його на хвилинку? Він швидко оббіжить двір і повернеться. Адже він завжди повертається.

Сумніви боролися в ній зі страхом.

Страх за нього переміг.

— Ні, Мурзику, ні. Сьогодні сидимо вдома. Перетерпимо.

А тим часом за кількасот метрів від хати по хрусткому снігу крався Семен Косий.

Він був у люті. Уранці він перевіряв свої капкани й петлі. Одна з петель, зроблена зі сталевого троса й поставлена на широкій звіриній стежці, була зірвана. Поруч на снігу валялися клапті чорної шерсті й кілька крапель крові. Але звіра не було.

Він вирвався.

Браконьєр зрозумів, що має справу з неймовірно сильним і розумним противником. Це тільки розпалило його азарт. Жадібність переважила обережність.

Він вирішив, що чекати більше не можна. Інспектор уже крутиться в селі, скоро звіра заберуть або пристрелять, і статок вислизне з рук.

Семен узяв свій головний козир — старий, але надійний ведмежий капкан. Величезні зубчасті щелепи, здатні переламати стовбур молодої берези.

Він не збирався вбивати рись. Він хотів зламати їй лапу, знерухомити. Пораненого звіра буде легше взяти.

Семен знав усі підходи до хати старої. Він обійшов її з тилу, з боку густого ялинника, куди не виходили вікна. Він знав, що звір виходить на полювання саме сюди.

Ретельно, майже голими руками, щоб не лишати зайвого запаху, він установив капкан просто на стежці, присипав його снігом і замаскував ялиновими гілками. Потім відійшов на безпечну відстань і заляг у заметі з рушницею, зарядженою саморобним патроном зі снодійним.

Він був готовий чекати всю ніч.

У хаті напруження сягнуло межі. Мурзик більше не просився. Він метався хатою, як тигр у клітці. Його дика природа вимагала волі, вимагала нічного полювання, вимагала перевірити межі своєї території.

Він почав видавати низьке, тужливе виття, від якого в Ганни Степанівни завмирало серце.

Вона не витримала.

— Ну добре, добре, йди, — прошепотіла вона, здавшись. — Тільки швидко. Оббіжи подвір’я і відразу назад.

Тремтячими руками вона відсунула важкий гак. Ледве двері прочинилися, чорний силует безшумно вислизнув у морозну темряву.

Ганна Степанівна лишила двері прочиненими, вдивляючись у нічний морок. Вона бачила, як тінь її улюбленця метнулася в бік сараю, а потім повернула до лісу, на свою звичну стежку.

Минула хвилина.

Дві.

Тиша.

І раптом цю оглушливу тишу розітнув звук, від якого зупинився час.

Різкий металевий брязкіт, схожий на постріл. І відразу за ним — пронизливий, сповнений болю й люті рев, не схожий ні на що, що вона коли-небудь чула. Рев луною прокотився замерзлим лісом.

І обірвався.

Ганна Степанівна застигла на порозі. Її губи беззвучно шепотіли одне слово:

— Мурзик.

Потім вона зірвалася з місця…