Бабуся одразу сказала Олі, що наречений їй не пара, але справжню причину дівчина зрозуміла лише на дачі у свекрів

— Це не має значення, — відповів Андрій. — Значення має те, що ти без дозволу опинилася на нашому боці.

— Андрію, — сказала Дарина.

Він зупинився й подивився на неї знизу вгору. Погляд був невдоволений, роздратований — зовсім трохи, але вона побачила. І ще в ньому було попередження: не втручайся, не псуй, не виходь за лінію.

Дарина не послухалася.

— Марто, іди додому.

Дівчинка подивилася на неї так, як дивляться на людину, яка раптом опинилася на твоєму боці, коли ти вже не сподівався. У цьому погляді було стільки розгубленої вдячності, що Дарині стало боляче.

— Іди, — повторила вона. — Усе. Більше нічого не буде.

Марта зробила крок. Потім іще один.

— Стояти, — промовив Степан Григорович.

Неголосно. Але дівчинка завмерла. Дарина теж зупинилася, і в цю мить усередині в неї щось не вибухнуло, не спалахнуло, а саме перемкнулося. Як важіль, який переводять в інше положення: тихо, остаточно, без зворотного ходу.

— Вона йде, — сказала Дарина.

Степан Григорович дивився на неї довго. Схоже, у його саду давно ніхто не вимовляв фраз, що суперечили його порядку.

— Ви в мене в гостях.

— Я пам’ятаю. Марто, іди.

Кілька секунд ніхто не рухався. Потім дівчинка зірвалася з місця й майже бігом метнулася до дальнього кута паркану, туди, де внизу була щілина. Протиснулася, зникла. Листя під ногами ворухнулося, і знову стало тихо.

Оксана Петрівна першою порушила мовчання. Усмішка з її обличчя не зникла, але змінилася. Стала холодною, як скло.

— Дариночко, дарма ти так.

— Що саме дарма?

— Втрутилася. Це наша ділянка. Наші справи.

— Це була дитина, яка злякалася через яблуко.

— Це була чужа дитина на нашій території, — сказав Степан Григорович. — І тут я вирішую, що робити.

— Батько має рацію, — промовив Андрій.

Дарина повернулася до нього. Він стояв, знову схрестивши руки, і дивився на неї з утомленим терпінням, ніби перед ним людина, не здатна зрозуміти очевидне.

— Ти бачив її обличчя? — спитала вона тихо.

— Бачив.

— І тобі нічого?

— Не можна лазити на чужі ділянки. Це мали пояснити батьки. Не наша проблема.

Дарина дивилася на нього й раптом, до фізичної ясності, зрозуміла: ось він. Не той Андрій, який ставив чашку чаю й відходив, даючи їй мовчати. Не той, хто слухав її розмови про проєкти й ставив точні запитання. Цей інший — або, може, справжній. Він дивився на перелякану дівчинку й бачив порушника. Він говорив тихо, бо не потребував крику. І він, здається, почувався в цій тихій силі цілком упевнено.

Бабусина фраза повернулася так виразно, ніби Віра Остапівна стояла поруч: не відчуває, а думає. Це різні речі. Дуже різні…