Бабуся одразу сказала Олі, що наречений їй не пара, але справжню причину дівчина зрозуміла лише на дачі у свекрів

— Андрію, — сказала Дарина. — Мені треба поговорити з тобою. Не тут.

Щось у її голосі змусило його насторожитися. Оксана Петрівна подивилася на сина. Степан Григорович нічого не сказав, тільки підняв із землі впалу гілочку й акуратно поклав її до стовбура, ніби порядок саду був важливіший за все, що відбувалося між людьми.

Андрій пішов за Дариною до теплиці. Вони зупинилися за поворотом доріжки, де батьків уже не було видно, хоча напевно могли почути окремі слова, якби захотіли.

— Дарино, — почав Андрій м’яко, втомлено. — Ти надто різко відреагувала. Звичайна ситуація.

— Звичайна?

— Так. Діти лізуть через щілину, дорослі пояснюють правила. Батько тримає порядок. Він інакше не вміє, але це не робить його чудовиськом.

— Я не про твого батька.

— А про кого?

— Про тебе. Ти бачив, що вона налякана, і все одно говорив їй про чужі межі. Тихо, спокійно, ніби оформлюєш претензію.

— Для науки. У дванадцять років уже час розуміти межі.

Дарина кілька секунд мовчала. Усередині не було істерики, всупереч тому, що Андрій, можливо, вже вирішив. Було ясне, холодне відчуття, схоже на рівне світло після спалаху.

— Ти коли-небудь робив щось просто так? — спитала вона. — Не тому, що це вигідно, не тому, що правильно за інструкцією, не тому, що так треба виглядати. Просто тому, що людині погано.

Він насупився.

— Що ти маєш на увазі?

— Сусідка просила насос. Він висів на сараї. Твоя мати сказала, що насоса немає. Ти знав, що він є, і нічого не зробив.

— Це мамине рішення.

— Ти знав?

— Дарино…

— Знав?

Він відвів погляд на секунду, потім повернув.

— І що? Ми не зобов’язані роздавати речі кожному, хто постукав.

— Не зобов’язані, — погодилася вона. — У цьому й річ. Допомога майже ніколи не починається зі слова «зобов’язані».

Андрій видихнув крізь ніс.

— Що ти хочеш сказати?

— Що я сьогодні побачила досить.

— Досить для чого?

Дарина подивилася на його обличчя — гарне, спокійне, правильне. На людину, яку знала п’ять місяців і, як виявилося, знала тільки в тій частині, яку він вважав за потрібне показувати. Він умів бути уважним. Умів мовчати поруч. Умів говорити про майбутнє так, ніби вони будують дім удвох. Але зараз він стояв перед нею без розгубленості, без тривоги, майже без болю. Він чекав, коли вона повернеться в рамку.

І в цьому чеканні було більше відповіді, ніж у будь-якій суперечці. Не «що я зробив не так?», не «чому тобі боляче?», не «давай розберемося». Він ніби заздалегідь знав, що проблема не в ньому, а в її реакції, яку треба заспокоїти, відрегулювати, повернути на місце. Для Дарини це стало останнім, майже беззвучним підтвердженням.

— Досить, щоб зрозуміти: я не вийду за тебе заміж…