Бандити напали на старого, але несподівана поява двох вовків змінила все

У сараї знайшлася стара ковдра, трохи їжі й флакон антисептичного розчину. Данило Петрович склав усе до рюкзака й знову попрямував до лісу. З кожним кроком шум недавнього нальоту лишався позаду. Серед сосен і беріз він знову почувався на своєму місці — там, де довгі роки гасив пожежі, вистежував браконьєрів і рятував тварин, що потрапили в біду.

Вівчарки лежали там само. Кобель зустрів старого уважним поглядом, а сука ледь помітно ворухнула хвостом. Кровотеча в пса припинилася, але пов’язка промокла й потребувала заміни. Пошкоджена лапа суки турбувала більше: вона була серйозно травмована, і Данило Петрович побоювався, що навіть після одужання собака залишиться кульгавою.

Він терпляче очистив рани, наклав свіжі бинти й укрив обох ковдрою. Кобель дозволив гладити себе по загривку. Під густою шерстю швидко калатало серце, але колишньої напруги вже не було. Старий простягнув йому шматок м’яса. Пес узяв його обережно, не зачепивши пальців, а потім Данило Петрович нагодував суку. Вона їла повільно, роблячи паузи, однак сам апетит вселяв надію.

Після їжі сука вперше ненадовго поклала морду на долоню старого. Цей ледь помітний жест зворушив його сильніше, ніж бурхлива ласка домашнього собаки. Довіра з’являлася по крихті: спершу тварини перестали напружуватися, коли він наближався, потім дозволили міняти бинти без тривожного гарчання, а тепер прийняли їжу просто з рук. Данило Петрович не тішив себе ілюзіями — біль будь-якої миті міг викликати захисну реакцію, тому рухався повільно й увесь час говорив рівним голосом.

Надвечір похолодало. Старий розпалив невелике багаття, сів біля собак і довго міркував, що робити далі. Залишати їх на відкритому місці було не можна: наближалася зима, а обом потрібні були тепло й постійний догляд. У його сараї був сухий дальній куток, де раніше зберігалося сіно. Там можна було влаштувати лежанку й сховати вівчарок від цікавих очей. Залишалося непомітно перевезти двох важких тварин через селище.

Ніч минула спокійно. Уранці кобель уже впевненіше тримав голову, а сука спробувала підвестися, переносячи вагу на три здорові лапи.

— Потерпіть іще трохи, — тихо сказав Данило Петрович. — Сьогодні будете в теплі.

Він повернувся додому по віз, запріг стару спокійну коняку й настелив на дно побільше сіна. Жителі після вчорашнього візиту займалися своїми справами й майже не виходили на вулицю. Це допомогло старому дістатися до узлісся непоміченим.

Перевезти собак виявилося важко. Кобель важив близько сорока кілограмів, сука — помітно менше. Данило Петрович підклав під кожного стару ковдру й з величезним зусиллям підтягнув вівчарок до воза, після чого вклав їх на м’яке сіно й прикрив зверху. Він задихався, спина відгукувалася болем, руки тремтіли, але зупинятися було не можна. Зворотний шлях старий обрав через поля, подалі від хат. Коняка йшла рівно, ніби давно звикла до незвичних турбот господаря.

До околиці вони під’їхали після заходу сонця. У сутінках Данило Петрович за допомогою ковдри по черзі перетягнув вівчарок у сарай, влаштував їм лежанку із соломи й старих покривал, поставив воду та їжу. Кобель обнюхав нове місце, потім довго дивився на людину. У його настороженому погляді вже проступала довіра, схожа на безмовну вдячність.

Старий ретельно перевірив засув, прикрив щілини від протягу й залишив ліхтар так, щоб м’яке світло не лякало тварин. Лише переконавшись, що обидві собаки спокійно лежать, він дозволив собі присісти біля стіни. Після важкої дороги тремтіли коліна, ломило поперек, але втома здавалася неістотною поруч із рівним диханням вівчарок. Ще вранці вони могли загинути під холодним дощем, а тепер у них були суха солома, вода і шанс відновити сили.

Наступні дні життя старого підпорядкувалося одному розпорядку. Вранці й увечері він міняв пов’язки, годував собак, прибирав довкола лежанки й говорив із ними, як із давніми знайомими. Кобель невдовзі зміг підвестися. Сука навчилася пересуватися на трьох лапах, дбайливо підтискаючи хвору. Обоє їли з апетитом, і це тішило Данила Петровича найбільше.

Приховувати те, що відбувається, довго не вдалося. Сусіди помічали, що господар надто часто зникає в сараї, а з-за дверей часом долинали шерех і приглушене скавчання. Остап Андрійович, який знав правду з першого вечора, проговорився дружині; від неї новина пішла далі. На третій день біля двору зупинилися п’ятеро жителів із похмурими обличчями. Попереду стояв Богдан Степанович, який займався місцевими справами. Данило Петрович вийшов до них і затулив собою двері сараю, уже розуміючи, навіщо вони прийшли…