Бандити напали на старого, але несподівана поява двох вовків змінила все

— Кажуть, ти ховаєш тут двох великих собак, — почав Богдан Степанович стримано. — Це правда?

— Правда. Я знайшов їх пораненими й тепер виходжую.

Баба Лідія сплеснула руками.

— Та вони ж здичавілі! У мене кури на подвір’ї. Вирвуться — передушать усіх.

— Собаки замкнені й нікуди не вийдуть, — відповів старий. — Поки що вони слабкі, а коли одужають, я відчиню їм двері.

— А якщо не дочекаються твого дозволу? — спитав молодий Артем. — Якщо двері рознесуть?

— За двері й за них відповідаю я.

Богдан Степанович важко зітхнув і заговорив м’якше:

— Зрозумій і людей. Це дорослі незнайомі собаки. Ніхто не знає, як вони жили до зустрічі з тобою і як поведуться, коли наберуться сили. Може, краще вирішити все зараз, швидко, щоб потім біди не сталося?

Данило Петрович одразу зрозумів, що ховалося за словом «вирішити».

— Убити тих, хто й підвестися як слід не може? Це ти називаєш швидко і правильно? Ні. Поки я живий, їх ніхто не зачепить.

Він говорив неголосно, але люди почули в його голосі таку твердість, що на кілька секунд замовкли.

— Я все життя працював у цьому лісі, — вів далі старий. — Гасив пожежі, проганяв браконьєрів, допомагав сусідам, коли мене просили. Ніколи нічого не вимагав навзаєм. Тепер прошу тільки про одне: дайте мені поставити цих собак на ноги. Вони не заподіяли вам зла. Навесні, коли зміцніють, я відчиню двері й дозволю їм самим зробити вибір.

Жителі перезирнулися. Данила Петровича поважали, і ніхто не міг пригадати випадку, коли він порушив дане слово.

— До весни, — нарешті промовив Богдан Степанович. — Але якщо щось станеться, відповідальність буде на тобі.

— Згоден.

Натовп розійшовся, продовжуючи невдоволено перемовлятися. Зачинивши ворота, Данило Петрович прихилився до них спиною. Серце билося важко. Сьогодні він захистив собак, але розумів: відтепер за його сараєм стежитимуть особливо пильно. Люди могли обернути проти них будь-який випадок, навіть не пов’язаний із вівчарками.

У дальньому кутку кобель і сука лежали, притулившись одне до одного. Вони чули гучні голоси й відчували тривогу господаря. Данило Петрович опустився поруч.

— Доведеться поводитися тихіше води, друзі. Але віддати вас я нікому не дозволю.

Обіцянку він виконав. День у день промивав рани, міняв пов’язки й обмінював частину власних запасів на м’ясо. Увечері подовгу сидів у сараї й розповідав собакам про ліс, прожиті роки та Ганну. Кобель слухав, поклавши голову на лапи, а сука поступово перестала здригатися від кожного дотику.

Догляд вимагав терпіння. Іноді пов’язка сповзала, і всю роботу доводилося починати заново; часом сука відмовлялася їсти через біль, тоді Данило Петрович сідав поруч і чекав, поки вона заспокоїться. Кобель відновлювався швидше. Підвівшись на ноги, він спершу робив лише кілька обережних кроків від лежанки до миски, але з кожним днем тримався впевненіше. Коли з’являвся старий, пес уже не відступав у дальній куток, а зустрічав його біля перегородки.

У листопаді випав перший сніг. Рана на боці затяглася, і кобель уже вільно ходив сараєм. Сука впевнено спиралася на три лапи, хоча четверта так і лишилася слабкою. Данило Петрович бачив, наскільки ця травма її обмежує, але пам’ятав обіцянку не тримати вівчарок замкненими все життя.

Потім прийшли справжні морози й хуртовини. Випускати собак у такий холод старий не наважився. Він повторював собі, що дочекається тепла, і щоразу знаходив цей довід справедливим. Уночі із сараю іноді долинав протяжний собачий поклик. Вівчарки тужили за простором, але вранці зустрічали Данила Петровича біля дверей і спокійно брали їжу з його рук.

Так минула довга зима. Селище звикло до присутності двох вівчарок за дверима сараю, розмови поступово стихли, а людина й собаки навчилися розуміти одне одного без зайвих звуків. Але з першою відлигою стара обіцянка знову постала між ними…