Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду

Оксана опустилася на стілець. Кілька хвилин вона просто сиділа, дивлячись на свої руки. Вони тремтіли. Їй хотілося плакати, але сльози не йшли. Натомість прийшла холодна, сувора необхідність діяти. Не можна зараз розвалитися. Треба дізнатися, де він. Треба сказати Назарові. Треба не дати почуттю вини розчавити всіх.

Вона дістала з шафки маленьку пляшечку із заспокійливими краплями, накапала в склянку води більше, ніж зазвичай, потім зупинилася, вилила половину й долила чистої води. Випила дрібними ковтками, заплющила очі, долічила до десяти, як колись учила нервових учнів перед контрольною.

Потім знову підійшла до телефону й набрала номер Мирослави. Та відповіла не одразу. Видно було по паузах і гудках, що не хотіла брати слухавку, але цікавість чи злість усе ж пересилили.

— Ну?

— У якій лікарні Мирон?

— У місцевій, у другій, — різко відповіла Мирослава. — Де йому ще бути? Думаєш, я його в санаторій відвезла?

— У якому відділенні?

— Звідки я знаю? Спитай там. Я не лікар.

— Ти була з ним?

— Була. І що? Думаєш, мені там радість сидіти? Він тепер ледве говорить. Лікар сказав, рано робити висновки. От і робіть висновки всією вашою сімейкою.

— Дякую, — сказала Оксана.

— Нема за що, — кинула Мирослава й знову обірвала розмову.

Оксана якийсь час дивилася на телефон, потім повільно пішла до кімнати. Там на стільці лежала Назарова куртка, значить, пішов він недалеко, в легкій. Вона підійшла до вікна. На вулиці було світло, сусідські діти катали снігові кулі, десь гавкав собака. Світ продовжував жити так, ніби нічого не сталося.

Назар з Оленою й Сергійком повернулися задоволені. Хлопчик ніс у руках гілочку, яку називав «чарівною паличкою», Олена сміялася, Назар струшував сніг із чобіт. Але, щойно побачивши материне обличчя, він перестав усміхатися.

— Мамо, що?

Оксана вийшла в передпокій. Її голос прозвучав тихіше, ніж вона хотіла.

— Дзвонила Мирослава. Батько в лікарні. Інсульт.

Олена ахнула й поклала долоню на живіт. Назар побілів.

— Що?

— Після вашої зустрічі йому стало зле. Вночі забрали. Вона каже, ти його довів.

— Я? — Назар розгублено відступив на крок. — Мамо, я нічого… Ми говорили. Так, важко. Але я не кричав на нього. Не торкався. Ми сиділи в кафе. Він сам… він просив тебе повернути, я відмовився. Але я ж не…

— Я знаю, синочку, — Оксана підійшла й узяла його обличчя в долоні. — Знаю. Не бери на себе чужу біду. Хвороба не починається від однієї розмови. Але до батька треба їхати.

— Я зараз.

— Я з тобою, — сказала Олена.

— Ні, — Назар похитав головою. — Ти залишишся. Тобі не можна туди зараз. Сергійко теж залишиться. Я сам.

— Володю…

— Я сам, — повторив він, уже надягаючи куртку. — Мамо, ти не плач. Я дізнаюся все в лікаря й одразу повернуся.

Оксана вийшла за ним на ґанок. Морозне повітря обпекло обличчя. Вона хотіла сказати щось важливе, але слова плуталися.

— Тільки спокійно, Назаре. Будь ласка. Без скандалів. Не сварись там ні з ким.

— Не буду.

Вона перехрестила його старим материнським рухом, майже не усвідомлюючи, що робить. Назар на секунду затримав її руку біля своїх грудей, поцілував пальці й пішов до хвіртки. Оксана дивилася йому вслід, поки він не зник за поворотом, і тільки тоді дозволила собі видихнути. Від цього видиху груди заболілі так, ніби вона весь ранок тримала всередині камінь…