Бригада приїхала віджати ВЛАСНІСТЬ у Старої

— Кравченки, — протягнула вона, — це ті, що другі від пошти?

— Ага, вони, — швидко погодився він. — Бабця Зінаїда моя.

Ніякої бабці Зінаїди у Кравченків не було. Була Марина. Баба Валя опустила фіранку.

— У підпілля лізь, — сказала вона. — Тут вікно, побачать.

Вона відсунула стіл, відкинула половик і підняла кришку люка. З-під підлоги потягло землею й картоплею. Сашко, зазирнувши вниз, пом’явся, але поліз, притискаючи сумку до грудей. Уже зі сходів підвів до неї обличчя.

— Бабусю, ти мене не вигадаєш?

— Кому мені тебе видавати? — сказала вона втомлено. — Спи, ранок вечора мудріший.

Вона опустила кришку, повернула половик і стіл на місце й сіла до вистиглого чаю. За вікном на тому березі все так само чорніла машина. Баба Валя сиділа в темряві рівно, не горблячись, і слухала. Вона вміла слухати довго, годинами, так що тіло переставало бути перешкодою. Цього її навчили давно, ще коли за таке вміння платили життям.

Через годину на тому березі грюкнули дверцята. Коротко, наче притримали. Потім ще раз. Світло так і не запалили. Хтось спустився до самої води й постояв там. Вона бачила лише темний стовпчик на тлі світлої річки. Стовпчик підніс руку до обличчя, закурив. Вогник здригнувся й сховався в долоні. Він курив і дивився на її берег. Стояв довго. Баба Валя не ворушилася.

Вона вже зрозуміла, що пором сьогодні ніхто серед ночі ганяти не стане, що чекають не її й не Сашка, а чекають ранку, коли все можна буде облаштувати чисто, при світлі, без свідків із того берега. І від того, що вона це зрозуміла, легше не стало. Під підлогою заскрипіло. Сашко вовтузився на мішках. Спати він і не думав, теж слухав.

Вогник на тому березі описав дугу й згас у річці. Стовпчик піднявся до машини. Дверцята грюкнули тихіше, ніж раніше. І знову тиша. Лише вода терлася об борт порома та поскрипував трос, натягнутий через річку від берега до берега, який 30 років тримав її переправу й її життя на цьому місці.

Вона просиділа так до сірого світла, жодного разу не задрімавши. На світанку туман таки ліг на воду, укрив і пором, і містки, і машину на тому березі, так що її стало не розрізнити. Баба Валя тихо встала, щоб мостини не виказали її легкості, поставила чайник і подумала про те, що людина в її підпіллі бреше з першої хвилини. А від того, наскільки вправно вона бреше, тепер залежить і її життя, і баби Валине.

Вона не боялася. Страх вона пережила давно, увесь, до дна. Лишилася тільки звичка рахувати.

Сашко проспав до полудня або вдав, що спав. Баба Валя чула під підлогою всяке: як він затихав рівним сонним диханням, як це дихання збивалося від кожного стороннього звуку з річки. Людина, на яку й справді полюють, до ранку вимоталася б і провалилася в сон, наче в яму. Цей тримав вухо гостро всю ніч, а над ранок почав удавати сплячого, наче йому треба було, щоб його вважали слабким і наляканим.

До полудня туман піднявся, але з річки не пішов. Повис над водою білою периною. Пором за ним ледве вгадувався. Вранці на той берег ніхто не вийшов, ні машина, ні людина. Їх не було, і це тривожило її дужче, ніж якби вони стояли на видноті. Пішли, щоб повернутися так, як їм зручно.

Вона зварила картоплі, розбудила його стуком по кришці. Сашко вибрався нагору, сірий, пом’ятий, із тією самою сумкою в руках. Сумку він і до столу приніс, поставив під ноги.

— Їв щось учора? — спитала вона, підсуваючи йому миску.

— Та не до їжі було.

Їв він, однак, спокійно, ґрунтовно, без тієї жадібності, з якою їсть людина, що добу тікав від смерті. Між іншим оглядав сторожку. Уже не так, як утікач шукає, куди подітися, а як прикидають, що де лежить і куди ведуть другі двері. Других дверей у неї не було. Він це відзначив і трохи заспокоївся.

— Сховала ти мене, бабусю. Дякую, — сказав він. — Мені б день пересидіти, а вночі я піду. Через річку переправиш.

— Пором серед дня ганяти — усе селище побачить, — сказала вона. — Уночі переправлю, коли треба.

— Уночі, — кивнув він охоче й одразу схаменувся, що погодився надто швидко. Додав: — Аби тільки до ночі не знайшли.

— А що ж у тебе в сумці? — спитала вона начебто без цікавості, витираючи стіл. — Важка, усе тягаєш…