Бригада приїхала віджати ВЛАСНІСТЬ у Старої

Сашко накрив сумку ногою.

— Документи там, папери. Люди через них мене й шукають. Віддати не можна — вб’ють.

— Папери, — погодилася вона.

Вона вже знала, що там не папери. Уночі, коли він вовтузився під підлогою, сумка глухо вдарилася об балку. Так стукає не папір і не ганчір’я. Метал, ув’язаний, щоб не дзвенів. І запах від його куртки, коли він поліз у підпілля, був не паперовий. Пахло рушничною оливою, ледь чутно, знайомо, тим запахом, який ні з чим не сплутаєш, якщо пів життя мав із ним справу.

Вона відвернулася до печі й не стала питати більше. Хай думає, що старуха повірила його словам.

Ближче до обіду по містках простукотіли легкі кроки, і в двері постукали по-сусідському, тричі з відтяжкою. Сашко сіпнувся й пірнув за піч, до люка. Баба Валя притримала його за рукав, похитала головою й сама пішла відчиняти, човгаючи навмисне, голосніше, ніж зазвичай.

На порозі стояла Оксана Лісовська, сусідка з того кінця містків, у хустці й ватнику, із сумкою з супермаркету.

— Валю, ти жива? — сказала вона без «здрастуй», стишивши голос. — Я тобі хліба взяла, усе одно йшла.

— Жива, жива, заходь.

Оксана до сторожки не ввійшла, лишилася на порозі, озирнулася на річку.

— Слухай, приїжджали вранці до сільмагу двоє, молоді, чужі. Про тебе питали.

— Про мене? — Баба Валя витерла руки об фартух. — Чого про мене питати? Старуха та пором.

— От і я кажу, а вони допитуються: «Сама ти живеш на переправі? Ходить хтось до тебе? Чи не бачила вночі людину з сумкою?»

Оксана присунулася ближче.

— Я кажу: «Не бачила, я вночі сплю», а той, що молодший, рябий такий, смиканий, усе у вікно на річку косився. Інший при ньому мовчав, тільки дивився. Недобре дивився, Валю, наче оцінював.

— Мало хто кого шукає.

— Ти, Валю, якщо що, не втручайся. — Оксана стишила голос зовсім. — Ці, що переправу під себе забрали, не наші. З ними навіть дільничний за руку не вітається, боїться. Ти стара, тебе й не зачеплять, коли стоятимеш осторонь. А вплутаєшся — я тобі нічим не допоможу. Ти вже вибач.

— Та куди мені вплутуватися, Оксано? Дякую за хліб.

Оксана сунула їй буханку, ще раз озирнулася на туман над водою й пішла, поспішаючи. Притримуючи хустку, баба Валя постояла на порозі, дивлячись їй услід. Отже, чужі шукають не хлопця, а старуху з порома, а людину з сумкою згадують так, наче заздалегідь знають, що вона в неї. Два запитання складалися в одне, і відповідь їй не подобалася.

Вона повернулася до сторожки. Сашко стояв біля столу, біля своєї сумки, а на обличчі в нього було написано все, чого він не встиг приховати. Не страх, а нетерпіння. Він чекав, що скаже сусідка, чекав новин про своїх.

— Сусідка, — спокійно сказала баба Валя, — хліба принесла.

— І все?

— І все. Тобі не про хліб треба. Тобі спати. До ночі сили знадобляться.

Він поліз у підпілля. Надто охоче для того, хто, за його словами, боїться, що до ночі не доживе.

Коли кришка опустилася, баба Валя не сіла до чаю. Вона дістала з полиці старий, ще довоєнної роботи, бінокль у потертому футлярі, підійшла до вікна й довго, терпляче дивилася на той берег, на дорогу, на кущі біля води. Дивилася так, як колись дивилася з-за чужої лінії, не вишукуючи щось одне, а запам’ятовуючи все.

Надвечір вона знала: за поворотом дороги, у ложбині, де її не видно від порома, стоїть та сама машина. І стоїть там уже годин п’ять.

Уночі, коли Сашко знову затих рівним диханням під підлогою, вона тихо підняла кришку. Він лежав на мішках, відвернувшись до стіни, підклавши сумку під голову. Баба Валя спустилася беззвучно, як давно вже розучилися ходити навіть ті, хто молодший за неї вдвічі.

Обережно, по сантиметру, витягла з-під його голови край сумки. Блискавка була застебнута не до кінця. Вона розвела її пальцями й у сірому світлі з люка побачила те, що й чекала побачити. Тьмяно змащений метал, ув’язаний у ганчір’я, щоб не брязкав.

А зверху, зачепившись за підкладку, лежав складений учетверо папірець. Вона витягла його, не потривоживши сплячого, піднялася нагору й розгорнула біля печі…