Бригада приїхала віджати ВЛАСНІСТЬ у Старої

Баба Валя сама взялася за лебідку. Пором рушив через річку повільно. Трос заскрипів. Вона стояла біля борту, згорбившись по-старечому, і дивилася, як наближається постать на тому березі.

Чоловік років сорока, у добротному темному пальті, без шапки, коротко стрижений, з обличчям спокійним і приємним. Він чекав коло самої води, заклавши руки за спину, і розглядав її пором, її сторожку, її річку так, як розглядає господар майно, що ось-ось перейде до нього.

Пором ткнувся в берег. Чоловік упевнено ступив на настил, не хитнувшись, привітно кивнув їй.

— Добридень, господине. На той берег мене. — Він дістав гаманець. — Скільки з мене?

— Тисяча, — сказала вона. — Як з усіх.

— З мене, гадаю, належить більше.

Він поклав їй на долоню кілька купюр, значно більше тисячі, й не дав їй відрахувати решту. Накрив її руку своєю. Долоня в нього була тепла, суха, міцна.

— За труди. Важко, мабуть, самій лебідку крутити у ваші роки.

— Звична.

Вона забрала руку, гроші, не перераховуючи, зсипала до кишені фартуха. Відмовитися означало показати, що вона зрозуміла. Вона не відмовилася.

Він не квапив її відчалювати, стояв на поромі, озирався.

— Гарне місце, — сказав він. — Тихо. Річка, ліс. Люди, кажуть, тут живуть спокійно.

— Спокійно живуть.

Вона налягла на лебідку, пором відійшов від берега.

— Мене Віктор Семенович звати. — Він дивився, як вона крутить, і не думав допомагати. — Я тут неподалік справами займаюся, так, по господарству порядок наводжу, де раніше безлад був. Чули, може?

— Звідки мені чути? Я тут, пором.

— Так, пором. Пором, — м’яко погодився він. — Аж через ваш пором, Валентино Петрівно, багато чого за роки пройшло. Багато кого. Ви ж усе бачите. Хто коли переправився, з чим, у який бік. Така пам’ять дорого коштує.

Вона крутила лебідку й не збилася з ритму, хоча всередині в неї клацнуло щось холодне й знайоме. Він назвав її на ім’я та по батькові. Жоден пасажир за 30 років не кликав її інакше, ніж бабою Валею. Її ім’я, по батькові знали в сільраді, у паспорті, на папері. Він готувався до розмови, читав папери.

— Пам’ять у мене стара, — сказала вона. — Дірява. Що вчора було, й того не пам’ятаю.

— От і добре. — Віктор Семенович тепло всміхнувся, наче вона сказала саме те, що він хотів почути. — Дірява пам’ять — це, Валентино Петрівно, велике здоров’я в наші дні. Хто багато пам’ятає, той погано спить.

— А вам би вже відпочивати. Скільки можна лебідку крутити? Час уже й на спочинок.

— Куди ж мені на спочинок? Хто замість мене знайдеться?

— Хто? — Він дивився на берег, що наближався. — Світ не без добрих людей. Будиночок вам гарний, у райцентрі, з опаленням, пенсію добру. Живіть, відпочивайте, згадуйте молодість. У вас, я чув, цікава була молодість.

Він повернув голову й подивився на неї прямо, уперше за всю розмову, прямо й уважно, як дивляться на людину, а не на стару біля лебідки.

— Не всяка жінка вашого віку стільки побачила.

Пором ткнувся в берег. Вона кинула лебідку, взялася за кермо, притримала.

— Побачила, — сказала вона, дивлячись у воду. — Усіх поховала, от і побачила. Сама лишилася.

— Сама, — повторив він і зійшов на містки. Обернувся. — Самій-то, знаєте, спокійніше, ні за кого не боїшся. Ви подумайте про будиночок, Валентино Петрівно. Я цими днями ще навідаюся. Добра справа поспіху не любить.

Він піднявся стежкою до машини, не озираючись. Баба Валя стояла біля борту й дивилася йому в спину. Він не погрожував жодним словом. І від того, що він жодного разу не пригрозив, а все ж поклав перед нею і її пам’ять, і її молодість, і її самотність, ясно було одне: ця людина прийшла не лякати. Лякають тих, кого хочуть лишити живими.

А коли машина вже рушила й почала розвертатися на тому березі, її задні дверцята на секунду прочинилися, хитнулися й знову зачинилися. Дверцята прочинили зсередини. Наче хтось на задньому сидінні підвівся поглянути на переправу й відразу сховався, а баба Валя, чиє око було привчене ловити рух за версту, розгледіла в отворі, перш ніж дверцята зачинилися, знайому мокру куртку й обличчя…