Бригада приїхала віджати ВЛАСНІСТЬ у Старої

То був список, короткий, від руки. Кілька прізвищ, навпроти кожного — дата й сума. Половину прізвищ вона знала. Це були люди із селища, які за ці роки тихо, поодинці виїхали або зникли.

А в самому низу, окремим рядком, без дати й суми стояли два слова: «поромниця — вирішити». І почерк, яким це було виведено, збігався з почерком у верхній частині списку — тієї руки, що вела весь запис.

Хлопець у її підпіллі ніс не порятунок від бригади. Він ніс їй вирок і приніс його просто до неї в дім.

Список вона повернула на місце ще до світання. Склала той самий папірець тими самими згинами, вправила за підкладку так, щоб куточок стирчав точно на колишню довжину, і поклала сумку під Сашкову голову з того боку, з якого він сам її поставив.

Людина, що ховає чуже життя і свою смерть в одній сумці, пам’ятає, як вона лежала. Помились вона на палець — і він би зрозумів, що стара дивилася. Вона не помилилася. Цього її навчили тоді, коли за неправильно покладену річ розплачувалися не доганою.

Сашко прокинувся пізно, виліз сірий, потягнувся, позіхнув напоказ. Сумку відразу притягнув до себе.

— Ну що, бабусю, тихо?

— Тихо. — Вона поставила перед ним кухоль. — Нікого немає. Твої, мабуть, поїхали.

Він хотів повірити. Вона це бачила. Кивнув, відпив, вільніше повів плечима.

— Я ж казав, тільки пересидіти. До ночі піду.

— До ночі й підеш, — погодилася вона.

Вона вже вирішила, що до ночі він нікуди не піде. Але говорити про це було рано.

Ранок вона провела так, як проводила щоранку 30 років біля порома. Тільки руки її сьогодні робили звичне, а очі — своє. Вона пройшлася містками, наче перевіряючи дошки після сирої ночі, і запам’ятала, яка скрипить, а яка мовчить під ногою. Оглянула лебідку, трос, гальмівну собачку, що тримала барабан.

Спустилася до води, пройшла берегом до затоки, де під водою на дві сажні тягнулася стара корча, а далі відразу починався урвистий спад дна й холодна течія. Постояла біля ополонки, що не замерзала навіть у лютий мороз. Там з-під берега били джерела, і крига над ними завжди лишалася оманливою.

Усе це вона й так знала. Сьогодні вона перераховувала це наново, як перераховують патрони перед виходом.

До полудня на її берег прибіг Тьомка, Оксанин онук 14 років. У батьковій ватянці не за зростом. Він прибігав через день допомагати крутити лебідку. За це баба Валя давала йому то грошей, то пирога, то просто дозволяла посидіти в сторожці й послухати. Слухати він любив більше за гроші.

— Бабо Валю, я прийшов! — гукнув він із містків. — Крутитимемо?

— Крутитимемо, Тьомо, крутитимемо, — сказала вона, і щось у ній потеплішало всупереч волі.

Вона вийшла до нього, потріпала по загривку.

— Ти ось що: ти сьогодні покрутиш — та й додому. І завтра не приходь. І післязавтра.

— Чого це? — образився він. — Я добре кручу.

— Добре. Тільки в мене тут ремонт затівається. Троси мінятиму. Страшна справа. Ще приб’є. Посиди вдома, бабусі допоможи.

Він надувся, але крутити почав. Пором важко відійшов від берега. Трос заспівав під навантаженням. Баба Валя стояла поруч, притримувала кермо й дивилася на хлопця збоку: як він упирається, висолопивши язика, як пишається дорученою справою, і думала про те, що його вона виведе з-під удару першим, чого б їй це не коштувало.

Своїх дітей у неї не було. За довге життя під чужим ім’ям вона нікого близько до себе не підпускала, бо близьких беруть першими й ними ж ламають. А цей хлопчина приріс до неї сам, без дозволу, і тепер його треба було рятувати, не виказавши, від чого.

Переправивши трьох випадкових пасажирів туди й назад, близько третьої години вона відправила Тьомку додому. Він пішов, озираючись, а вона дивилася йому вслід, поки ватянка не зникла за поворотом на Прибережне.

А за годину на тому березі з’явилася машина. Та сама, чорна, що ночувала в улоговині. З неї вийшла одна людина й махнула рукою:

— Перевези.

Без гудка, без крику, просто підняв руку, як піднімають її люди, звиклі, що на їхній знак відповідають…