Через багато років після зникнення відомого геолога в горах знайшли землянку, що приховувала несподівану таємницю

Віктор Савчук поправив манжет.

— Неважливо.

— Важливо.

— Місцеві люди. Втомилися від ваших заборон.

Микола опустив погляд на акт. Його підпис справді стояв унизу. Почерк був схожий. Навіть старий розчерк, трохи спрямований угору, як він завжди підписував звіти. Тільки в даті була помилка. Дрібна, майже непомітна: двадцять друге травня. Того дня він був у лікарні біля дружини. У Марії піднявся тиск, і він майже добу просидів у приймальному відділенні, тримаючи її холодні пальці у своїй долоні.

Він підвів очі.

— Двадцять другого мене не було на базі.

Андрій кліпнув.

— Що?

— Дата. Двадцять друге. Я не міг підписати.

Савчук уперше перестав усміхатися.

— Можливо, ви підписали раніше, а дату поставили під час реєстрації.

— Ні, — Микола сказав уже твердіше. — Я такі документи наперед не підписую.

У кабінеті стало дуже тихо. За дверима хтось пройшов коридором, заскрипіли дошки підлоги. Андрій відвів погляд у вікно, де сірим плямою маячив двір лісництва, мокрі поліна біля сараю і старий УАЗ із провислими дверцятами.

— Миколо Сергійовичу, — сказав він стомлено. — Я вам по-людськи раджу. Ідіть на пенсію спокійно. Напишіть заяву. Ми не будемо роздмухувати скаргу. Усе залишиться всередині.

Микола повільно поклав аркуш на стіл.

— А ділянка відійде Савчуку.

— Ділянка відійде за законом.

— За яким законом? За підробленим підписом?

Віктор підвівся. Він був нижчий за Миколу, але кремезний, із важкою шиєю й обличчям людини, звиклої купувати не речі, а обставини.

— Обережніше зі словами, професоре.

Микола не був професором, але в селищі його так називали відтоді, як він приїздив читати лекції школярам про каміння, давні розломи і про те, чому гора зберігає історію краще за будь-яку книгу. Коли це слово вимовив Савчук, воно прозвучало як знущання.

— Я знайду оригінали проб, — сказав Микола. — І карти. І журнал виходів.

— І що? — Савчук нахилив голову. — Журнал теж у нас. Архів теж у нас. А ви, Миколо Сергійовичу, людина вже немолода. Тиск, серце, дружина хвора. Не лізьте в хащу, з якої не вийдете.

Він сказав це тихо. Так тихо, що Андрій ніби не почув. Але Микола почув кожну літеру.

Того вечора вдома він довго стояв біля кухонного вікна, не знімаючи куртки. За шибкою густішали сутінки. У дворі хтось грюкнув дверцятами машини, собака сусідів ліниво гавкнув і замовк. На плиті тихо булькав суп, який Марія поставила ще вдень, але так і не розігріла. Вона сиділа за столом у старому вовняному халаті, дивилася на чоловіка й теребила край серветки.

— Вони не зупиняться, — сказала вона.

Микола зняв окуляри, потер перенісся.

— Я завтра поїду на ділянку. Там у старій землянці експедиції мають бути копії. Я тоді, пам’ятаєш, залишав дублікати в металевому ящику. Журнали, зразки, фотоплівку.

Марія зблідла.

— У ту землянку? Куди ти з хлопцями ходив двадцять років тому?