Через багато років після зникнення відомого геолога в горах знайшли землянку, що приховувала несподівану таємницю

— Двадцять два.

— Колю.

Вона рідко називала його так. Зазвичай — Микола, Миколо, Сергійовичу, коли сердилася. «Коля» лишалося для тривоги, для ночей у лікарні, для тих митей, коли вона боялася по-справжньому.

— Я мушу, Машо. Якщо вони почнуть рубати, схил поповзе. Там струмки під землею. Ми тоді ледь вибралися після дощу. Я писав це у звіті.

— Іди до суду. До юриста. До журналістів.

— З чим? Із спогадами? Усі документи в них. Скарга проти мене. Підпис підроблений, а доказів немає.

Марія різко встала, стілець дряпнув підлогу.

— А якщо з тобою щось станеться?

Він хотів сказати: «Не станеться». Але язик не повернувся. У горах наприкінці травня погода змінювалася за годину. Туман сідав так щільно, що людина втрачала напрямок за три кроки від стежки. Ліс після старих буреломів став диким, непрохідним, зарослим молодим буком, колючим чагарником і хмизом. Навіть лісоруби обходили східні квартали стороною.

Микола підійшов до дружини, поклав долоню їй на плече.

— Я піду не сам. Попрошу Павла.

— Павло не піде проти Савчука. У нього іпотека і двоє дітей.

Микола промовчав. Вона мала рацію.

Уночі він майже не спав. Марія дихала поруч уривчасто, іноді здригалася уві сні. На тумбочці лежав її апарат для тиску, поруч блістер таблеток. Микола дивився в темряву й чув у голові голос Савчука: «Не лізьте в хащу, з якої не вийдете».

Уранці він залишив Марії записку, хоча вона ще не спала й усе чула: як він тихо збирав рюкзак, загортав у рушник термос, перевіряв ніж, ліхтарик, сірники в пластиковому футлярі, старий компас із тріснутим склом. Вона не вийшла проводжати. Тільки коли він уже стояв у передпокої, двері спальні відчинилися.

Марія трималася за одвірок. Обличчя в неї було сіре.

— Візьми телефон Андрія, — сказала вона. — І подзвони мені, коли дійдеш.

— Там зв’язку майже немає.

— Коли буде — подзвони.

Він кивнув, хоча обоє розуміли, що ця обіцянка тримається на страху, а не на можливості.

На автобусній зупинці Миколу наздогнав Павло Романюк, технік із лісництва. Худий, нервовий, у куртці з відірваним ґудзиком, він озирався, ніби боявся, що з-за кіоску вийде Савчук.

— Сергійовичу, — видихнув він. — Я з вами не піду. Не можу.

— Я й не просив, — сказав Микола.

Павло винувато стиснув губи.

— Я чув учора. Про скаргу. Це не місцеві писали.

Микола подивився на нього уважно.

— Хто?