Через багато років після зникнення відомого геолога в горах знайшли землянку, що приховувала несподівану таємницю

— Я не знаю. Але бачив, як Савчук приносив папку Андрієві. Сині корінці, якась печатка. А потім Андрій викликав Ірину з архіву. Вона плакала після.

— Ірина? Чому?

— Не знаю. Вона сказала тільки: «Мене змусили видати старий бланк». Потім побачила мене й замовкла.

Павло засунув руку у внутрішню кишеню і витяг маленьку флешку.

— Це копії з реєстратора біля входу. Не всі. Тільки того дня, коли нібито ви підписували. Камера показує, що вас не було. Я хотів віддати… потім злякався.

Микола взяв флешку. Пластик був теплий від Павлової долоні.

— Дякую.

— Не дякуйте, — Павло почервонів. — Я боягуз. Просто… мій батько в тих місцях ліс валив. Він казав: східний схил чіпати не можна. Там вода ходить під каменем. Якщо Савчук почне пиляти, буде біда.

Автобус під’їхав, кашляючи сизим димом. Микола піднявся в салон, сів біля вікна. Павло залишився на зупинці, зсутулившись, як людина, що віддала не річ, а частину власного сумління.

До кордону він дістався опівдні. Далі дороги не було. Тільки стара лісовозна колія, заросла травою, йшла між деревами. Небо потемніло. У повітрі висіла важка вологість, від якої ломило суглоби. Микола застебнув куртку, перевірив компас і пішов.

Перші години він рухався впевнено. Тіло пам’ятало підйоми, повороти струмків, кам’яні виходи, схожі на спини сплячих звірів. Він зупинявся біля знайомих позначок: покручена сосна, валун із білою жилкою кварцу, сухий яр, де двадцять два роки тому молодий аспірант Діма порвав чобіт і весь вечір бурчав біля вогнища. Тоді їх було п’ятеро: Микола, Діма, Світлана-геофізикиня, провідник Артем і лаборантка Ганна. Експедиція тривала два місяці, і саме тоді вони знайшли те, що могло змінити долю всього району: не багатство у звичному сенсі, а рідкісний геологічний пласт, науково цінний і небезпечний для грубої розробки.

Землянку вони збудували на випадок негоди. Напівзакинута, врізана в схил, із дахом із колод і дерну, вона стояла далеко від основних стежок. Туди складали сухі продукти, інструменти, копії журналів. Микола тоді сміявся: «Якщо цивілізація впаде, у нас є архів під землею».

Тепер цей жарт здавався гірким.

Після третього струмка туман опустився раптово. Щойно між стовбурами було видно далекі схили — і раптом усе зникло. Світ звузився до мокрих гілок, чавкання землі під черевиками і власного дихання. Микола дістав компас. Стрілка тремтіла, потім упевнено лягла на північ. Він звернув східніше, як пам’ятав, але за двадцять хвилин вийшов до струмка знову.

Або до іншого?

Він присів, провів долонею по мокрому каменю. Вода текла швидко, каламутна після дощу. На протилежному березі лежала свіжа колія від важкої техніки. Микола насупився. Тут не мало бути техніки.

Він піднявся вище за течією й побачив сліди: зрізані кущі, зламані гілки, відбитки широких шин. Савчук уже почав пробний захід, таємно, до остаточного рішення. Отже, часу не лишилося.

Телефон у кишені завібрував так несподівано, що Микола здригнувся. Одна поділка зв’язку. На екрані — Марія.

— Колю? — її голос тріщав, зникав. — Ти де?