Черговий хірург упізнав у пацієнтці дружину найкращого друга, а під час огляду помітив на її тілі тривожну деталь

Павло переступив поріг і завмер, ніби перед ним раптом виросла невидима стіна. На ліжку напівсиділа жива Наталія. За її плечем монітор відраховував сімдесят вісім ударів, у руці лишався катетер. Вона мовчки дивилася на чоловіка, і в її обличчі не було ні переляку, ні тріумфу — лише спокій людини, яка вже пережила найстрашніше.

Праворуч від ліжка стояла Ірина Кравченко. Біля вікна був другий слідчий, який залишив увімкнений диктофон на підвіконні. Тарас, запрошений як свідок, тримався біля стіни й старанно дивився в підлогу.

— Павле Сергійовичу Дорошенко? — офіційно спитала Ірина.

Шкіряна папка вислизнула з пальців Павла й гучно вдарилася об плитку. Він не нахилився по неї. На його обличчі один за одним зникали всі заздалегідь приготовані почуття. Спершу пропала скорботна складка біля губ, потім опустилися кутики рота. Очі звузилися й забігали між Наталією, слідчими, вікном і виходом, який Микола заступив плечем.

— Наташо… Ти… тобі вже краще? Слава богу. Мені ж повідомили…

— Тобі повідомили саме те, що ти хотів почути, — промовила вона слабким голосом.

У замкненій палаті її шепіт пролунав виразніше за сигнали монітора.

— Я нічого не розумію. Що це за люди? Колю, що ви влаштували? Сталася помилка!

— Згадай дексапроліновий пластир, Пашо, — відповів Микола від дверей. — Номер партії вже встановлено. Упаковка два місяці тому надійшла в одну з твоїх аптек. Було десять штук, а під час нічної перевірки на складі виявили дев’ять.

Павло відступив і спиною наткнувся на Миколу, після чого різко відсахнувся.

— Який іще пластир? Вона сама постійно купує всілякі засоби. Я завжди просив її читати склад!

Він подивився на дружину, квапливо й майже благально.

— Наташо, скажи їм. Ти ж пам’ятаєш, я попереджав тебе.

— Ти поцілував наклейку, — відгукнулася вона. — І велів мені берегти серце.

У цю мить Ірина розкрила свою службову папку й дістала перший документ…