Черговий хірург упізнав у пацієнтці дружину найкращого друга, а під час огляду помітив на її тілі тривожну деталь

Наступного ранку Павло з’явився без двадцяти десять. За скляними дверима приймального відділення Микола побачив чорне пальто, темний шарф і сіре обличчя з ретельно зібраним виразом скорботи. У руці Павло тримав шкіряну папку. Напевно, заздалегідь склав туди все, що могло знадобитися для свідоцтва, страхової виплати й подальшого оформлення.

— Колю… — Павло ступив назустріч і обійняв його.

Від новоспеченого вдівця пахло свіжими дорогими парфумами. Микола не відповів на обійми й, дивлячись поверх плеча Павла на ліфт, подумки відрахував три секунди. Потім Павло відсторонився, й далі тримаючи друга за плечі.

— Ти був біля неї? Наташа не мучилася?

— Ні, не мучилася. Ходімо нагору, треба оформити кілька паперів.

— Нагору? Я думав, треба спускатися в інше відділення.

— Спершу сюди. Такий порядок.

Вони піднялися на четвертий поверх і рушили довгим коридором. Павло розповідав, що не склепив очей, уже повідомив про те, що сталося, далекій родичці з іншого міста й думає призначити похорон на четвер. Він просив Миколу неодмінно прийти, бо ближчого за нього в родини нікого не лишилося.

Микола йшов на пів кроку попереду й час від часу відповідав, не змінюючи ні темпу, ні голосу. Вісімдесят чотири плитки тяглися до потрібних дверей. Біля четвертого боксу він приклав картку до замка.

— Нам сюди.

Електронний механізм клацнув. Микола відчинив двері й відступив убік, дозволяючи Павлові ступити першим…