Чоловік думав, що зможе виправдатися, але дружина сказала лише одне слово — і в кімнаті стало тихо

Вона перестала тягнути сумку, ступила до нього ближче й обійняла за шию.

— Я так скучила, чуєш? Дуже.

Тільки після цього він ніби отямився й неохоче відступив, пропускаючи її всередину. Олена зняла взуття, розстебнула куртку й майже відразу попрямувала на кухню. Вона завжди чомусь безпомилково знаходила кухню в будь-якому домі, навіть у зовсім незнайомому.

Але щойно вона зайшла, усмішка повільно зійшла з її обличчя.

У мийці лежала гора немитого посуду. На столі стояла порожня винна пляшка. Поруч валялися засохлі шматочки сиру, скручені скибки ковбаси, коробки від піци з жирними плямами. На тарілці сиротливо прилипли залишки їжі. Усе довкола виглядало так, ніби тут уже давно ніхто не думав ні про чистоту, ні про нормальний сніданок.

Олена докірливо подивилася на чоловіка, який так і залишився стояти у дверях, а потім швидко взялася до справи. Розкрила пакети, зібрала сміття, увімкнула воду, почала мити тарілки й водночас заговорила — квапливо, по-домашньому, ніби намагалася повернути цьому місцю звичний ритм.

— Ти вмивався? Іди, закінчуй. Я зараз усе швидко розкладу, сніданок зроблю. Не стій стовпом, а то ще на роботу запізнишся. Підеш, а я тут лад наведу.

Вона вже діставала контейнери, коли з глибини квартири долинув сонний жіночий голос:

— Коханий… Андрійку, ти де?

Андрій ніби став нижчим на зріст. Плечі в нього напружилися, обличчя різко зблідло, погляд метнувся в бік коридору.

Голос знову пролунав, м’який і лінивий: