Чоловік думав, що зможе виправдатися, але дружина сказала лише одне слово — і в кімнаті стало тихо

У дорозі Олена знову й знову уявляла одну й ту саму картину: Андрій сонний, скуйовджений, виходить на кухню, ставить чайник, шукає в холодильнику щось нашвидкуруч — і тут лунає дзвінок. Він відчиняє двері, а на порозі вона: із сумками, гарячими котлетами, оладками, турботою й такою усмішкою, яку неможливо не помітити.

«Ну що, зустрічай дружину», — думала вона й сама тихо всміхалася своїм думкам.

Спочатку все справді йшло майже так, як вона собі намалювала. Від зупинки Олена швидко дісталася до потрібного будинку й невдовзі вже стояла перед під’їздом. Ранок тільки починав прокидатися: десь у вікнах уже горіло світло, а десь іще висіла густа темрява.

Піднімаючись сходами з важкою сумкою, Олена всміхалася дедалі ширше. Зараз він відчинить, розгубиться, а потім зрадіє так, що весь цей приїзд ще довго згадуватиме.

Вона знайшла потрібні двері, пригладила волосся, глибоко вдихнула й натиснула на дзвінок.

Різкий звук прорізав сонну тишу квартири.

У цей момент Андрій чистив зуби й нікого не чекав. Він вирішив, що це, найімовірніше, Борис, його напарник. Може, зайшов перед роботою, щоб разом випити кави й поїхати.

Абсолютно нічого не підозрюючи, він відчинив двері — і ніби завмер.

Перед ним стояла Олена.

Розчервоніла після дороги, щаслива, трохи втомлена, але сяюча так, ніби привезла із собою весь дім. Вона спробувала протиснутися всередину з величезною сумкою, але Андрій не зрушив із місця.

— Олено?.. — ледь чутно промовив він.

— А хто ж іще? — розсміялася вона. — Що з тобою? Не очікував настільки, що слова забув?

— Я… Лен… Зачекай…

— Зачекай? Андрію, що відбувається?