Чоловік хвалився матері, що зізнався мені в зраді, навіть не підозрюючи, що я вже все передбачила

Клацнули сувальди масивного замка, встановленого ще свекром. Ольга постояла секунду в коридорі, прислухалася. З-за дверей спершу долинуло розгублене сопіння, потім шарудіння мішків.

А потім — тихий, скигливий голос Максима, що скаржився в слухавку:

— Мам, що ж тепер робити?

Вона повернулася до вітальні. Підняла загублену шкарпетку, гидливо кинула її до сміттєвого відра.

Пройшлася вологою серветкою по склу журнального столика, стираючи невидимі сліди від чоловічих ніг. Тепер Максиму з матір’ю належало на ділі дізнатися, що таке справжня сімейна ідилія. Вони тулилися вдвох у тісній однокімнатній, де Віктор Павлович великодушно залишив їм свою законну половину, щоб його родичі остаточно не пішли по світу.

Там, серед дубових сервантів, коробок із блешнями й нереалізованих амбіцій, їм буде саме місце для довгих розмов про те, яка несправедлива до них доля. Наталочка, найімовірніше, випарується рівно в ту мить, коли дізнається, що квартира Максиму не належить, а сам він залишився із зеленими мішками.

Ольга взяла зі столу документ із синьою печаткою й пройшла на кухню. Вона ввімкнула чайник, дістала улюблене горнятко, яке споліскувала вранці, і заварила міцний чай із чебрецем. Потім сіла за чистий стіл і акуратно прибрала документ назад до теки.

Вечір обіцяв бути напрочуд спокійним. Простір у квартирі став майже відчутним, і Ольга точно знала, що завтра прокинеться в чудовому настрої, без чужого невдоволення, дурних претензій і рожевих косметичок на кухонному столі. Справедливість, як виявилося, пахне не перемогою в суді, а свіжозавареним чаєм у своїй власній тихій квартирі.