Чоловік із коханкою вже будували плани проти дружини, але не знали, що вночі вона зробить свій хід

Віктор відкашлявся. Готувався він до іншого. Думав, вона кинеться дорікати, кричати, плакати.

А цей холодний мирний спокій збивав із пантелику, ламав сценарій. «Аню». Він зробив крок ближче.

Спробував узяти її за лікоть. Вона плавно, але непохитно відступила на пів кроку назад. Дистанція збереглася.

Віктор сховав руку в кишеню. Стиснув кулак. «Аню, ну годі дуріти.

Місяць минув. Посиділа, відпочила, нерви мені помотала. І досить.

Час додому». Вона мовчала. Лише вітер тріпав русу пасму, що вибилося з вузла.

«Я ж бачу, як тобі тут тяжко». Увімкнув він співчуття, знизивши голос до оксамитового баритону. «Ну яка медицина в твої роки? Село, бруд, злидні.

Ти ж до іншого рівня звикла». «До якого рівня, Вітю?» тихо спитала Анна. «До рівня безкоштовної прибиральниці в дорогому інтер’єрі?» «Ну навіщо ти так?» Він стражденно скривився.

Вирішив пустити в хід важку артилерію. Маніпуляція на жалість завжди працювала з нею безвідмовно. «Аню, пробач мені.

Ну дурень був, зажерся, визнаю. Удома без тебе пекло. Дім розвалюється, пилюка кругом».

Він сутулився, намагаючись виглядати старшим і нещаснішим. «Мати майже не встає. З кожним днем усе гірше й гірше.

Лежить, скандалить цілими днями, доглядальниць виганяє. Догляду потребує постійного, а я не справляюся. Бізнес летить шкереберть через нерви.

Денис слухавку не бере, знати мене не хоче після тієї суботи». Віктор зазирнув їй в очі, сподіваючись побачити там звичний баб’ячий жаль, готовність прибігти й рятувати. «Я без тебе вмираю, Аню.

Правда. Повертайся. Я все зрозумів.

Я тобі слова впоперек більше не скажу. Хочеш, матір в окрему кімнату переселимо, щоб ти її не бачила. Ну, поїхали додому».

Шум річкової води скрадав паузу. Анна дивилася на нього довго, не кліпаючи. У її сірих очах плескалася холодна річкова вода.

Не було ні співчуття, ні злорадства. «Ти ж навіть сам не розумієш, що зараз сказав». Її голос прозвучав тихо, але кожне слово падало важко, як камінь у воду.

«У сенсі? Я пробачення прошу». Анна похитала головою. Болоньєва куртка зашурхотіла від цього руху.

«Ти сумуєш не за мною, Вітю. Ти сумуєш за своїм комфортом». Вона перевела погляд на бурхливу річку, ніби збираючись із думками.

«За свіжими, випрасуваними сорочками, які дивовижним чином з’являлися в шафі. За гарячим супом. За тим, як чисто пахло в передпокої.

І найбільше — за тим, як я мовчки й покірно ковтала приниження твоєї матері, звільняючи тебе від потреби доглядати за нею». Віктор відкрив було рота, але вона підняла руку, зупиняючи його. Жест був владний, професійний.

Так зупиняють метушливого родича в коридорі лікарні. «Тобі не потрібна дружина. Тобі не потрібна Анна.

Ти хочеш повернути зручну, безвідмовну річ. Пилосос зламався, пральна машина зламалася. Ти приїхав забирати побутову техніку з ремонту».

Кров ударила Вікторові в обличчя. Слова били навідліг, бо влучали в самісіньку точку. У ту саму правду, яку він гнав від себе весь цей місяць.

«Але ми ж сім’я!» — крикнув він. Вітер підхопив крик і поніс до лісу. «Двадцять три роки, Аню…