Чоловік надто часто заходив до сусідки, але правда виявилася зовсім не такою, як чекала дружина

У цю мить із ванної вийшла Наталя. На ній був робочий одяг, рукави закочені, у руках — ганчірка. Вона завмерла, побачивши в коридорі поліцейського, розпатланого Андрія й Марину, готову продовжувати бій.

— Що тут відбувається? — приголомшено спитала вона.

— Стояти на місці, — кинув Бондаренко радше за звичкою, ніж із потреби. Однією рукою він стримував Марину, другою намагався не дати Андрієві зробити різкий рух. Наталя лише ширше розплющила очі. Уся безглуздість ситуації вже була очевидна, та від цього вона не ставала менш небезпечною: репутація, чутки, під’їзні пересуди — все могло спалахнути за один вечір.

За десять хвилин усі четверо сиділи на просторій кухні Наталі. У квартирі й справді нещодавно зробили косметичний ремонт: свіжі стіни, акуратно покладені плінтуси, запах фарби, що ще не повністю вивітрився з кутків. На столі стояли чашки, до яких майже ніхто не торкався.

Розмова була важкою, нервовою й спершу уривчастою. Усі говорили не одразу: хтось починав фразу й замовкав, хтось перебивав, хтось відвертався до вікна, ніби там можна було знайти простіше пояснення тому, що сталося. Марина то стискала долоні на колінах, то ховала погляд у чашку. Андрій сидів напружено, з розпатланим волоссям, і все ще не міг вирішити, чого в ньому більше — злості, образи чи розгубленості.

Андрій, червоний від злості й приниження, пояснив, що після історії з машиною сам прибрав подряпину, щоб не втягувати Марину в конфлікт. Наталя підтвердила: так, він полагодив автомобіль, потім кілька разів допомагав їй по дому, а тепер робив ремонт. Жодних таємних зустрічей, окрім роботи, не було. Вона платила йому за справу, а він збирав гроші на подарунок дружині до дня народження…