Чоловік поселив безробітного брата в домі без згоди дружини, але вже наступного дня пошкодував про своє рішення

Квартира — розкішна трикімнатна, з голочки. Куплена в шлюбі. Фінансування проєкту пройшло порівну.

Половину вартості квартири внесла Наталя з батьками, другу половину — свекруха Лідія Степанівна. Мати Максима свого часу продала успадковану дачу й видала обом синам по п’ять мільйонів. Рівнісінько, як стартовий капітал.

Наталя й Максим оформили угоду та зробили пристойний ремонт. Максим перебивався випадковими заробітками, займався встановленням дверей. Гроші приносив хаотично: то густо, то пусто.

Зате пихи в ньому було на десятьох академіків. Господар, годувальник, глава прайду. Стабільну високу зарплату Наталі, яка працювала економісткою на великому підприємстві, він сприймав як щось само собою зрозуміле — бонус до його чоловічої величі.

А от Рома свої п’ять мільйонів просто бездарно спустив унітазом. Намагався відкрити якісь мутні кіоски з шаурмою, прогорів. Потім купив захмарно дорогу машину, розбив її, набрав кредитів.

Дружина Аліна довго цей цирк-шапіто терпіти не стала. Подала на розлучення, виставила його з речами на сходовий майданчик і помахала ручкою. І ось цей тридцятип’ятирічний переросток-немовля матеріалізувався в її коридорі.

— Максе, йди сюди. — Наталя кивнула чоловікові в бік спальні. Той неохоче поплентався слідом, усім своїм виглядом зображаючи великомученика.

— Надовго це свято родинних зв’язків? — тихо поцікавилася вона, прикривши двері.

— Ну, може, на пару тижнів, може, на місяць, — відмахнувся Максим. — Знайде роботу, зніме житло. Ти що, шматка хліба для рідного брата пошкодуєш?

Наталя нічого не сказала. Влаштовувати скандал, бити тарілки чи стрясати повітря безглуздими криками було не в її правилах. Вона віддавала перевагу фактам.

А факти свідчили, що в її домі оселився паразит розміром із дорослого морського котика. Почалися дивовижні дні. Вранці Наталя йшла на роботу.

Рома спав, пускаючи слину на диванну подушку у вітальні. Увечері вона поверталася. Рома сидів перед телевізором, клацав пультом і жував.

Жував він без упину. Холодильник порожнів із такою фантастичною швидкістю, ніби всередині нього утворилася чорна діра, що засмоктувала ковбасу, сир, котлети й йогурти. Роман не мив за собою посуду.

Його брудні шкарпетки регулярно знаходилися під журнальним столиком, скручені в тугі смердючі кулі. У туалеті після нього неможливо було перебувати. Там панував запах стайні.

Максим же, приходячи зі своїх халтур, розпливався в усмішці. Йому подобалося, що старший брат тепер дивиться на нього знизу вгору. Молодший став благодійником.

Вони вдвох буквально витіснили Наталю з вітальні постійними розмовами про футбол, політику й підступність сучасних жінок. Їй відвели роль невидимого пристрою для подачі їжі та прибирання території. На третій день Наталя перестала купувати продукти в дім.

Узагалі! Вона щільно вечеряла в хорошому кафе біля роботи, а для ранкової кави купила собі маленьку пачку елітної зернової кави, яку зберігала на верхній полиці шафки для бакалії за крупами. У п’ятницю ввечері вибухнув перший скандал. Максим увалився додому злий, голодний, потираючи брудні руки.

Рома понуро колупав виделкою злиплі залишки старих макаронів.

— Наталю, а де їжа? — обурився чоловік, розчинивши порожній холодильник. На полиці сиротливо стояли надкушений лимон і банка гірчиці.

— Ти в магазин не заходила?

— Ні. — Наталя спокійно сиділа в кріслі й гортала журнал. — Моя зарплата прийде у вівторок, а те, що я купила в понеділок на тиждень, твій братик з’їв за два дні. Тож, годувальнику, картка в твоїх руках. Іди, добувай.

Максим насупився, побагровів, але крити було нічим.

Він згріб дріб’язок у передпокої, збігав до найближчого кіоску й притягнув пельмені з картону та сої. Рома їв їх із таким виразом обличчя, ніби його катували, але мовчав. Наталя спостерігала за цим видовищем із крижаним спокоєм.

Вона не збиралася обслуговувати двох дорослих лобурів. Якщо Максим хоче гратися в благодійний фонд, нехай спонсорує його зі своєї кишені. Напруга зростала, як снігова куля…