Чоловік повернувся додому під ранок після ночі в коханки, але в спальні на нього чекало несподіване відкриття

Новий рік зустрічали вчотирьох: Оксана, Ганна, Марта й Дарина. Маленька квартира в старій п’ятиповерхівці ледве вміщала стіл, стільці, ялинку на табуретці й усіх їх разом, але ніхто не скаржився. На кухні пахло салатами, мандаринами й м’ятним чаєм. По телевізору хтось співав святкові пісні, за вікном діти запускали хлопавки.

Розкоші не було. Кришталь із серванта дістали лише тому, що Ганна сказала: «Досить берегти для чужих людей». Страви були прості, скатертина стара, стільці різні. І все ж Оксана не пам’ятала, коли востаннє їй було так спокійно за святковим столом.

Марта підняла келих.

— За нове життя. Нехай наступний рік буде чесніший за попередній.

— За родину, — додала Ганна. — Не ту, що на папері, а ту, де тебе чекають.

Дарина трохи помовчала.

— За маму, — сказала вона тихо. — Думаю, вона б зараз усміхалася.

Вони цокнулися. Оксана дивилася на обличчя навколо столу: на матір, із якою втратила сім років і все-таки повернула; на доньку, яка стала дорослою раніше, ніж хотілося; на Дарину, ще недавно чужу, а тепер уже майже свою. Рік тому в Оксани був великий дім, забезпечене життя, статус дружини успішного чоловіка — і безкінечна порожнеча. Тепер у неї не було ні дому, ні колишніх грошей, ні шлюбу. Був диван у маленькій кімнаті, учительська зарплата й люди, поруч із якими не треба вдавати.

— Мам, твій тост, — нагадала Марта.

Оксана підняла келих.

— За правду. Щоб більше не жити в чужій брехні й не створювати свою. Навіть якщо правда приходить пізно, нехай вона все одно приходить.

Годинник пробив північ. За вікном спалахнули вогні, сніг на мить став рожевим, синім, золотим. Ганна перехрестилася машинально, Марта засміялася, Дарина заплющила очі, ніби загадувала бажання. Оксана нічого не загадувала. Їй уперше вистачало того, що вже було.

Весна прийшла рано. Уже в березні сніг потемнів, почав осідати біля бордюрів, а горобці під вікнами кричали так нахабно, ніби їм хтось видав право оголошувати нове життя. Оксана поверталася зі школи з сумкою, повною зошитів, і думала, що за кілька місяців устигла прожити більше, ніж за багато спокійних років.

Вона все ще жила в Ганни, але вже відкладала гроші на власну невелику квартиру десь поблизу. Не тому, що хотіла піти від матері, а тому, що вперше хотіла мати простір, обраний нею самою. Ганна робила вигляд, що бурчить, але потай раділа кожному оголошенню, яке Оксана показувала їй увечері.

Марта закінчувала другий курс і все частіше говорила про переведення на медичний напрям. Дарина сміялася, що сестра романтизує лікарняні зміни, але все одно приносила їй книжки й розповідала, що в медицині головне не героїзм, а витривалість і чесні руки.

Сестри бачилися майже щотижня, телефонували частіше. Іноді сперечалися, іноді ображалися, потім мирилися. Вони не намагалися зробити вигляд, що двадцяти втрачених років не було. Просто почали заповнювати те, що ще можна було заповнити…