Чоловік повернувся додому з пляшкою, а я згадала слова жінки, яку зустріла вранці на вулиці

— Так. Їжа в холодильнику. Пляшка теж. І келихи на столі.

Залишки вечері, пляшку й келихи акуратно запакували. Данила поклали на ноші. Коли його виносили з квартири, він повернув голову й подивився на Марину довгим, майже благальним поглядом.

— Не залишай мене.

— Я їду з тобою, — сказала вона, хапаючи сумку й ключі.

У машині вона сиділа поруч і тримала його за руку. Данило то провалювався в забуття, то розплющував очі. Одного разу він раптом міцно стиснув її пальці й сказав напрочуд виразно:

— Марин, якщо щось станеться… знай, я тебе люблю. Справді.

І тоді сльози прорвалися. Вона відвернулася до вікна й плакала тихо, рукавом стираючи мокрі доріжки зі щік, щоб медики не бачили.

Гіркі сльози.

Вони вже прийшли.

У лікарні все сталося швидко. Данила повезли на обстеження, Марину залишили в коридорі заповнювати папери. Вона сиділа на жорсткому стільці, дивилася в підлогу й ніяк не могла зібрати думки докупи. Перед очима стояли то чорні очі незнайомки, то келих у руці чоловіка, то його бліде обличчя.

Лікар, чоловік зі стомленим уважним поглядом, вийшов до неї приблизно за дві години.

— Попередньо — сильне отруєння невідомою речовиною. Аналізи відправлено до лабораторії. Точні результати будуть завтра або післязавтра. Зараз йому промили шлунок, ставлять крапельниці, дають підтримувальні препарати. Стан тяжкий, але стабільний.

— Він виживе? — спитала Марина, і голос зірвався.

— Шанси добрі, якщо речовина не виявиться чимось рідкісним і вкрай небезпечним. Але доза була серйозна. Якби він випив більше або був слабший фізично, наслідки могли б бути значно гіршими.

Марина заплющила очі.

Якби вона не поміняла келихи, тут лежала б вона. Або вже не лежала б.

Вона вийшла надвір, щоб вдихнути повітря. Вітер остудив обличчя. У кишені завібрував телефон. Дзвонила мати Данила.

Марина відповіла. Намагаючись говорити спокійно, сказала, що Данило в лікарні, що це отруєння, що подробиць поки немає. Лідія Андріївна ахнула, заплакала, почала питати, куди їхати, і пообіцяла приїхати негайно.

Марина стояла біля входу й розуміла: тепер треба вирішити, що робити далі.

Розповісти лікарям і слідству про незнайомку? Про келихи? Про те, що вона навмисне поміняла їх місцями? Це звучало божевільно. Її могли прийняти за істеричку. Або, що гірше, запідозрити її саму.

Мовчати? Чекати на аналізи? Сидіти поруч із чоловіком і намагатися зрозуміти, хто він тепер для неї — жертва чи злочинець?