Чоловік повернувся додому з пляшкою, а я згадала слова жінки, яку зустріла вранці на вулиці

Вона повернулася до палати. Данило лежав під крапельницею, дуже блідий, але вже при тямі. Побачивши Марину, слабо усміхнувся.

— Ти тут?

— Тут.

У палаті пахло ліками, хлоркою й чужою бідою. Марина сіла на стілець біля ліжка.

— Даню, скажи чесно. Ти вчора їв або пив щось іще? Щось, чого не було в нас на столі?

Він насупився, ніби намагався пригадати.

— Ні. Тільки те, що ми готували. І шампанське. А що?

— Лікарі питали.

Він заплющив очі.

— Пробач, що налякав тебе.

Марина дивилася на його обличчя й не могла зрозуміти, де правда. Чи був цей тихий голос щирим? Чи він умів грати так добре, що навіть хвороба не заважала?

Любов усередині неї тепер нагадувала скляний келих: ще цілий, але вже з тонкою тріщиною.

Невдовзі приїхала Лідія Андріївна. Вона кинулася до сина, потім обійняла Марину, розплакалася.

— Як же так? Ви ж тільки одружилися… Що кажуть лікарі?

Марина повторила все, що знала. Лідія Андріївна сіла біля ліжка, гладила Данила по руці й шепотіла йому лагідні слова. Вона виглядала щиро розбитою. Або Марині хотілося так думати.

Ніч Марина провела в лікарні. Їй дали розкладне крісло. Данило спав під дією ліків, а вона лежала поруч, не змикаючи очей. Згадувала останній тиждень, витягуючи з пам’яті кожну дрібницю.

Як він одного разу швидко прибрав телефон, коли вона прокинулася вночі.

Як уникав розмови про майбутнє, коли вона запитувала щось надто конкретне.

Як неохоче згадував колишні стосунки.

Усе це могло нічого не означати. Або означало надто багато.

Ранок був сірий, вологий. За вікном дрібно мрячив дощ. Марина почувалася розбитою: очі пекло, спина боліла від незручного крісла, голова гуділа від безсоння…