Чоловік повернувся додому з пляшкою, а я згадала слова жінки, яку зустріла вранці на вулиці

— Давай зробимо той салат, який ти придумала минулого тижня? Із зеленню, помідорами й твоєю заправкою.

— Давай, — відповіла Марина, намагаючись говорити рівно.

Вони готували разом, як і раніше. Він різав овочі, вона змішувала соус. Данило розповідав про роботу: про термінові документи, про колегу, який знову запізнився, про те, що на вихідних вони обов’язково виберуться кудись удвох. Він жартував, торкався її талії, коли проходив повз, цілував у скроню.

Усе виглядало цілком звично. Саме це й було найстрашнішим.

За столом Данило знову взяв келих — той, який спочатку призначався їй.

— Ще раз за нас, — сказав він. — Щоб у нашому житті було якомога менше причин для сліз.

Марина усміхнулася. Її губи ледь торкнулися краю келиха. Цього разу вона дозволила собі крихітний ковток, щоб не викликати підозри. Смак був звичайний. Ні гіркоти, ні дивного запаху.

Данило пив сміливіше. Щоки в нього злегка порожевіли, очі заблищали. Він сміявся, згадував якусь історію з університету, жваво жестикулював. Марина кивала, відповідала, намагалася підтримувати розмову, але в голові стукало одне:

«А вранці зрозумієш».

Що вона мала зрозуміти? Що чоловік хотів заподіяти їй зло? Що незнайома жінка мала рацію? Чи що Марина збожеволіла від випадкового збігу?

Після вечері вони перейшли до кімнати. Данило ввімкнув тиху музику — ту саму, під яку вони танцювали в день весілля. Простягнув їй руку.

— Потанцюємо, дружино моя?

Марина встала. Його руки лягли їй на талію, її долоні — на його плечі. Вони повільно рухалися кімнатою, майже не відриваючи ніг від підлоги. Від Данила пахло шампанським, теплом, парфумами й чимось таким рідним, що Марині захотілося заплакати вже тепер.

— Ти сьогодні дуже тиха, — прошепотів він біля її скроні.

— Просто втомилася, — відповіла вона, притискаючись ближче. — І щаслива. Справді.

Він поцілував її у волосся.

— Я теж. Іноді думаю, що мені надто пощастило. Боявся, що ти вибереш когось цікавішого за мене.

— Дурниці, — тихо сказала вона. — Ти і є мій найкращий вибір.

Спати вони лягли пізно. Данило заснув майже відразу, як завжди обійнявши її зі спини. Його дихання було рівне, тепле, спокійне…