Чоловік повернувся додому з пляшкою, а я згадала слова жінки, яку зустріла вранці на вулиці

Марина лежала з розплющеними очима й дивилася в стелю. На кухні залишалися два келихи. Вона навмисне не стала їх мити. Нехай стоять до ранку.

Ніч тягнулася безкінечно. Будь-який звук здавався підозрілим: клацання батареї, шерех за вікном, тихий зітх чоловіка. Марина прислухалася до його дихання й боялася одразу двох протилежних речей — що з ним щось станеться і що не станеться нічого.

Якщо йому стане зле, отже, попередження було не марним.

Якщо все мине спокійно, отже, вона зрадила власну довіру до нього заради слів випадкової старої.

Але Данило спав. Іноді щось тихо бурмотів, іноді навіть усміхався уві сні.

Ближче до ранку Марина задрімала. Сон був важкий. Їй снилася та жінка біля лавки. Тільки тепер вона не шепотіла, а кричала, простягаючи до Марини руки:

— Поміняй. Поміняй, поки не пізно.

Прокинулася Марина від руху поруч. За вікном уже світало. Годинник показував початок восьмої.

Данило сів на ліжку й потер скроні.

— Голова паморочиться, — хрипко сказав він. — Мабуть, перебрав учора. Хоча наче й небагато випив.

Марина миттю підвелася.

— Тобі зле? Води принести?

— Та ні… — Він спробував усміхнутися, але усмішка вийшла слабкою. — Просто дивно. Наче тіло чуже.

Він встав, трохи хитнувся й ухопився за спинку ліжка. Потім повільно пішов до ванної. Марина чула шум води, потім приглушений кашель.

Вона майже бігом вийшла на кухню.

Келихи стояли на столі. Один — майже порожній. Той самий, з якого пив Данило. Інший — майже повний, що залишився в неї.

Марина взяла обидва по черзі, обережно понюхала. Нічого. Звичайний запах шампанського.

Але страх уже піднімався всередині густою хвилею.

Данило повернувся з ванної дуже блідий. На лобі виступив піт.

— Марин, мені справді недобре. Може, їжа якась не така? Або алергія? Хоча ніколи не було.

Він сів на стілець, опустивши голову в долоні.

Марина присіла поруч і взяла його за руку. Пальці були холодні.

— Лікаря викликати?