Чоловік повернувся додому з пляшкою, а я згадала слова жінки, яку зустріла вранці на вулиці

— Поки не треба. Полежу, мине.

Він повернувся до спальні. Марина принесла воду, таблетку від головного болю, сіла поруч і стала гладити його по волоссю. Хвилини тяглися повільно, в’язко.

О дев’ятій йому стало гірше. З’явилися нудота, слабкість. Він намагався жартувати, але голос щоразу звучав дедалі тихіше.

— Дивно, — пробурмотів він. — Учора ж усе було нормально. Може, пляшка трапилася зіпсована?

Марина мовчала.

Вона розуміла: якби келихи залишилися на своїх місцях, зараз у ліжку лежала б вона. А Данило сидів би поруч. Хвилювався б? Розігрував би тривогу? Чи справді злякався б?

Ця думка виявилася такою страшною, що Марина підвелася й підійшла до вікна, щоб він не побачив її обличчя. Люди внизу йшли у своїх справах, день починався як завжди, а її світ уже тріснув посередині.

Чоловік, якого вона любила, можливо, вчора ввечері налив отруту в її келих.

У їхній перший тиждень шлюбу.

До очей підступили сльози. Вона стиснула губи, не дозволяючи їм пролитися.

— Марин, — слабким голосом покликав Данило. — Підійди. Мені страшно.

Вона обернулася.

Він лежав блідий, безпорадний, із заплющеними очима. Такий рідний. Такий вразливий.

Марина повернулася, сіла на край ліжка й взяла його долоню.

— Я тут, — прошепотіла вона. — Усе буде добре…