Чоловік повернувся з валізами, певний, що на нього чекають, але на кухні побачив несподіване

— Подробиці знайомства мені не потрібні. Ближче до мети вашого візиту.

Мета, як з’ясувалося, була до смішного зухвалою. За словами Мілани, Артем опинився в складному становищі. Він страждає, мучиться, розривається між обов’язком і справжнім коханням. Із дружиною в нього, як тепер з’ясувалося, нічого справжнього не було. Лише звичка, жалість і відповідальність. А от із Міланою — зовсім інше.

Анна слухала й поступово розуміла: чоловік не просто завів роман. Він ще й устиг виставити її перед своєю новою обраницею мало не безпорадним тягарем.

— Він не може вас покинути, — проникливо сказала Мілана. — Ви ж… ну, ви не зовсім здорові. І вік уже… Він дуже переживає. Він добра людина. Не хоче виглядати жорстоким.

В Анни від подиву навіть губи розтулилися.

Вона машинально потягнулася до волосся, хотіла зняти резинку й розпустити його, але вчасно зупинилася. Їй раптом стало цікаво: ця дівиця взагалі бачить, з ким розмовляє? Так, Анна була вдома. Так, на ній був розтягнутий спортивний костюм. Так, волосся зібране абияк, а на обличчі немає косметики. Але чи перетворювало це її на стару хвору жінку?

У тридцять п’ять років?

Мілана, схоже, щиро вірила в те, що перед нею нещасна, майже літня дружина, яка чіпляється за чоловіка зі страху залишитися самою. Вона навіть говорила м’якше, ніж на початку, ніби боялася завдати Анні надто сильного душевного удару.

— Розумію, вам важко, — вела далі вона. — Але утримувати людину лише через свій стан… Це неправильно. Іноді треба виявити мудрість. Подумати не тільки про себе, а й про його щастя.

Анна кліпнула. Потім іще раз…