Чоловік уже готувався до рішення лікарів, коли несподівана зустріч біля лікарні змусила його замислитися

Телефон і далі пищав.

У голову прийшла єдина думка. Міра натиснула кнопку відповіді й голосно заговорила з донькою своєю рідною мовою, ніби нічого не сталося. Вона говорила спокійно, навіть весело, намагаючись не виказати тремтіння. Хірург і його дружина чекали, не зводячи з неї очей.

Коли розмова закінчилася, Міра сховала телефон, широко всміхнулася й вимовила кілька незрозумілих слів. Потім, ніби все, що відбувалося, було звичайним робочим днем, знову взялася за швабру.

Лікар відвів дружину вбік.

— Як думаєш, вона зрозуміла?

— Не знаю, — прошепотіла Тамара. — Може, й ні. Вона ж вічно вдає, що нічого не чує.

Поки вони переглядалися, Міра швидко зібрала відро, ганчірки, швабру й вийшла в коридор. Вона змушувала себе йти спокійно, не бігти. Але серце калатало так гучно, що їй здавалося: його стукіт відлунює порожніми лікарняними стінами.

Того ж дня її звільнили.

Працівниця, яка приймала Міру на роботу три місяці тому, була у відпустці. Замість неї сиділа інша жінка, яка ніколи раніше з Мірою не розмовляла. Вона зустріла її холодно й одразу перейшла в наступ.

— Ти прибирала в Григорія Аркадійовича і вкрала гроші з його гаманця. Як не соромно? Крім тебе, там нікого не було. І взагалі пацієнти давно скаржаться: то одне пропаде, то інше. Ми терпіли, але тепер усе. Ти звільнена. Забирайся. Охороні вже сказали тебе не пускати.

За її спиною стояв сам хірург, склавши руки на грудях. Він дивився на Міру крізь товсті окуляри так, ніби попереджав: один хибний крок — і буде гірше.

Міра зробила вигляд, що майже нічого не розуміє. Усміхалася, розводила руками, перепитувала невлад. Усередині ж усе стискалося. Вона знову залишилася без роботи. Знову діти, голод, невідомість.

Тільки коли їй кинули документи, вона розіграла відчай, ніби лише тепер зрозуміла, що сталося. Почала голосно вигукувати своєю мовою, сплескувати руками, плакати. Її виштовхали з лікарні, і більше вона туди не поверталася.

Щоб нагодувати дітей, Міра пішла просити милостиню в парк.

І ось уранці їй подав гроші той самий чоловік, якого вона бачила в лікарні біля ліжка дівчинки. Батько дитини, яку збиралися вбити. Міра не змогла промовчати.

— Ім’я в твоєї доньки рідкісне, гарне, — закінчила вона розповідь. — Евеліна. Я запам’ятала, як ти називав її в палаті. Якщо в мене колись буде ще одна донька, назву так само. А поки що в мене троє: Яна, Міла й Тимур. Люблю гарні імена.

Поки Міра говорила, Андрій Павлович не зводив очей з Евеліни.

Дівчинка сиділа на ліжку жива, рум’яна, трохи розгублена, але цілком справжня. Ще годину тому її могло вже не бути. Убивця вийшов би до батька з трагічним обличчям, вимовив би звичні слова, а потім пішов би святкувати перемогу. Андрій Павлович залишився б у порожньому світі, певний, що доля знову відібрала в нього найдорожче.

Страшна біда пройшла поруч і не торкнулася їх лише тому, що біля воріт парку зустрілася жінка, яка не відвернулася.

Але в розповіді пролунало ім’я Кіри.

Невже йшлося про їхню хатню робітницю?