Чоловік вважав мою квартиру достатньою підставою, щоб віддати своє житло сестрі, але невдовзі пошкодував про свою самовпевненість

Вантажник, на щастя, виявився людиною практичною. Він швидко зрозумів, що сімейні сцени не входять у вартість послуги, перехопив тренажер, крекнув і почав задкувати назад до сходового майданчика, бурмочучи собі під ніс про дивних замовників. Назар провів його таким поглядом, ніби в нього відібрали шанс здійснити благородний подвиг.

Відтоді Мирослава почала проникати в моє життя дедалі настирливіше. Не гучно, не відразу, не з валізою на порозі, а поступово — як вогкість, що спершу з’являється плямою в кутку, а потім виявляється вже всюди. Історія її самої була окремою родинною поемою. Після смерті матері Назару й Мирославі дісталася простора трикімнатна квартира в хорошому районі. Довго сперечатися вони не стали: житло продали, гроші поділили навпіл.

Назар тоді виявив рідкісну для себе розсудливість. Купив маленьку однокімнатну квартиру далеко від центру. Краєвид із вікна там був похмурий, двір сірий, до нормального життя доводилося добиратися довго, зате це були його власні метри, його ключі й його страховка на випадок будь-яких життєвих заносів.

Мирослава ж вважала себе натурою надто повітряною для звичайних рішень. За її словами, стіни тиснули на енергію, а іпотечні думки засмічували потік. Спадкові гроші пішли швидко й красиво: поїздки на ретрити, практики усвідомленості, курси з розкриття внутрішнього достатку, сумнівні марафони й сертифікати, які обіцяли нове життя, але не оплачували оренду.

Коли кошти скінчилися, почалися орендовані квартири, розмови про знаки долі й черговий пошук себе. В одному з таких пошуків Мирослава виявила, що чекає дитину. Хто був батьком, ніхто в родині так і не зрозумів. Сама вона називала це даром всесвіту, а Назар чомусь вирішив, що всесвіт призначив рятівником саме його…