Чоловік вважав мою квартиру достатньою підставою, щоб віддати своє житло сестрі, але невдовзі пошкодував про свою самовпевненість

Особливо пишно його бажання рятувати розквітло після нашого весілля. У мене була власна квартира — не тимчасовий прихисток і не випадкова кімната, а просторе, світле житло, що дісталося від бабусі. Я сама вкладала туди гроші, час, сили й нерви. Ремонт давався нелегко: пил, кошториси, майстри, вибір плитки, суперечка з електриком, нічні пошуки нормальної фурнітури. Тому кожна шафа, кожен вимикач і кожен сантиметр підлоги для мене були не просто речами, а частиною вибудуваного життя.

Назар переїхав до мене майже скромно: дві валізи, кімнатний фікус і запевнення, що йому багато не треба. Перший час ми жили спокійно. Я працювала старшою флористкою у великій мережі оранжерей, заробляла впевнено й любила порядок. Він обіймав посаду менеджера середньої ланки: без великих злетів, але комунальні платежі й продукти оплачував без нагадувань.

Його однокімнатна квартира весь цей час здавалася. Гроші від оренди він називав своїми особистими й витрачав, як хотів. Коли Мирослава завагітніла, Назар попросив мешканців з’їхати й пустив туди сестру. Я не заперечувала. Квартира належала йому, рішення теж було його. Але дуже скоро з’ясувалося, що Мирославиним труднощам тісно навіть у подарованому братом комфорті.

Першим зник мій відпарювач. Я повернулася з роботи, втомлена, ще в пальті відчинила шафу в передпокої й побачила порожнє місце.

— Я Мирославі відвіз, — повідомив Назар із кухні, ніби йшлося про непотрібну ганчірку. — Їй прасувати важко, живіт заважає. А твоїм відпарювачем швидко все привести до ладу. Ти ж не будеш шкодувати річ для вагітної?

Я навіть взуття зняти не встигла. Пройшла до столу, спокійно забрала в нього тарілку з вечерею й поставила її в мийку…